Читати книгу - "Роман шукає"

Тепер бабахнуло вже ззаду — то стріляв Слюсаренко. Я перечепився через якийсь корінь і покотився вниз, збив із ніг Петручка. Той упав, заверещав по-заячому й раптом боляче вкусив мене за литку. Я копнув Петручка вкушеною ногою й знову побіг униз на постріли. Я чіплявся за кущі, віття хльоскало мене по обличчі, ноги ковзали по траві, а в голові билася тільки одна думка: «Як я це все поясню полковнику Іванову?»

— Ви не поранені? — спитав я Слюсаренка.

— Ні. Куди вони поділися?.. А ви?

— І в мене не влучили. Давайте вниз, а я викличу опергрупу.

А на горі вже заливалися сюрчки, схил почало обмацувати світло мотоциклетних фар, і мені назустріч спускалися люди в міліцейській формі. З’явився захеканий Віля.

— У мене стріляли! — сказав він переможно.

Мені здавалося, що в цю хвилину він уже шкодував, що пішов працювати в Інститут кібернетики, а не до нас.

Петручок сидів на траві, та коли ми з Вілею підійшли до нього, підвівся нам назустріч.

— Що це за неподобство? — накинувся він на мене. — Для чого мене потягли на схил, а потім ще й стріляли?

— Ви бачили раніше цих людей? — спитав я.

— Ні. Вони сказали, що працюють у міліції.

— Хто ця жінка, що була з вами?

— Не знаю. Я з нею сьогодні вперше зустрівся… Там що — є трупи? — спитав він з професійною цікавістю.

Я залишив Петручка під наглядом патруля, а сам з Вілею піднявся на гору. У мене боліла вкушена нога.

«Як я все поясню полковнику Іванову?» — не давала спокою думка. Що він мені скаже — я добре уявляв. Щось на кшталт: «Поздоровляю з несмертельним пораненням…» Хай ти гориш! А може, не розказувати, що Петручок вкусив мене за ногу?

Я проминув парк. На вулиці всіма кольорами вигравала передсвяткова ілюмінація, спалахували й переливалися жовтневі гасла, люди у святковому вбранні йшли вулицями, за звичним гамором міста вони й не чули пострілів, один з яких принаймні був спрямований у мене…

Жовтневі свята підійшли якось несподівано. В госпіталі всі дні однаковісінькі, яка різниця — свята чи будні. Чим госпітальна середа відрізняється від госпітальної неділі? Але насправді всі чекали Жовтневих свят, бо якось звиклії вимірювати своє життя і життя всієї своєї країни оцими щаблями-річницями від Жовтня до Жовтня.

— Щербино, та будь же ти людиною! — благав Ігор.

— Це не іграшка, — стояв на своєму Щербина.

— А що я їй зроблю? Надгризу шматок?

— Поріжешся! А ти ж без наркозу не звик до цього.

— Чого ж це я поріжуся?

— Бо це не іграшка.

Ігор доводив Щербині, що на свято він мусить будь-що поголитися, хоч сам знав, що не стільки заради свята, скільки заради Любочки. Бо це при перших зустрічах із дівчиною можна було не голитися, а зараз їхні стосунки ввійшли в таку фазу, що тут уже без бритви не обійтися.

І Щербина здався.

— Тримай. А ти, Славко, покликав би когось із хірургів, щоб зашили прямо на місці, як він вріжеться.

Ігор не слухав його. Помазком збив хмару мильної піни і почав намилювати собі щоки з тією ж ретельністю, з якою милився завжди сам Щербина. Скоро в хмарі мила зникли його ніс і очі. Очі він заплющив, бо їх мило різало, і тепер ніяк не наважувався намацати бритву. Він обережно совав рукою по столі і вже каявся, що розпочав те гоління. Щербина з цікавістю спостерігав за тими маніпуляціями й нарешті не витримав:

— Слухай-но, давай я тебе краще поголю, їй-богу, скалічишся навіки.

— Не поріжусь, — пирхаючи мильною піною, опирався Ігор.

Але Щербина рішуче взяв бритву й кількома вправними рухами звільнив Ігореве обличчя від мильної піни, а за одним і від того м’якенького пушку, яким хлопець так боявся вколоти Любочку.

— Іди вмийся, — звелів Щербина.

Ігор слухняно пішов умиватися. Останнім часом він взагалі дуже охоче вмивався й зуби чистив так, як радили лікарі: і вранці, і ввечері. Хлюпаючись під краном, Ігор казав Дранишникову, що вмивався поруч:

— Що за бритва у Щербини? Хвалиться він нею, а вона геть тупа. В житті не зустрічав тупішої бритви.

Дранишников, утираючись, закрив обличчя рушником, бо не зумів приховати усмішки.

А Ігор вів далі:

— Дуже жорстка у мене щетина, навіть Щербинина бритва ледве взяла її.

— А може, метал там м’який? — серйозно спитав Дранишников. — Може, треба було косу у Щербини попросити?

Ігор пильно подивився на Дранишникова, але той старанно витирав обличчя рушником.

Після вмивання Ігор довго розглядав свою фізіономію в кругленькому люстерку й залишився нею вкрай незадоволений. Що ж це таке робиться? Та де ж та правда на світі білому? Після гоління у нього обличчя стало зовсім дитячим. Темна смужка вусів раніше надавала обличчю мужності, а тепер воно стало якимось босим, голим, і шкіру щипало. А як Любочка на нього подивиться? Хоч знову намалюй ці вуса…

Щербина одразу зрозумів, що коїться в Ігоревій душі, й порадив:

— Слухай, хлопче… Хочеш мати гарні вуса? То вживай пташиний послід.

— Який? — щиро здивувався Ігор.

— Голуб’ячий і курячий, — уточнив Щербина. — Голуб’ячим треба мазати губу знадвору, а курячим — зсередини, зісподу, значить.

— Курячий ми йому якось роздобудемо, — втрутився Семен Анципер, — а де взяти той голуб’ячий?.. Геть перевелись голуби, а скільки ж їх раніше було!.. Чи відлетіли кудись в інші, мирні краї, чи це люди їх поїли?

— Тоді можна й суперфосфатом. Воно, конєшно, пташиний послід краще вдобреніє…

Ігор гарячково підшукував гідну відповідь, та нічого сказати не встиг, бо до палати увійшов підполковник Чураєв. На парадному кітелі його красувалися старий, ще без стрічки, орден Леніна, орден Червоного Прапора,