Читати книгу - "Срібне молоко, Валерій Олександрович Шевчук"

Отоді Хвенна й розсердилася непомірно і в лютому 1691 побігла до суду, де стала, розпечена від гніву, а ще й розчервоніла від морозу – аж іскри від неї прискали:

– Панове судді, – сказала вона майже урочисто. – Хоч той Грицько-дяк мені ґвалту не чинив, однак зайшло вже півроку, як я його пізнала, а три місяці, як зійшлися ми до гріха, бо гадала, що любить мене і хоче взяти за жону. Тому й була йому повольна, і вже чуюся, що й дитину мені приплодив. Але тепер бачу, що сміх із мене чинить і нізащо мене зводить. Отож прошу на того Грицька справедливости.

Тоді привели на суд і його, дяка Григорія Комарницького. І коли йшов до того суду (а не вперше таке переживав), то його душа, і серце, і печінка, і селезінка, і шлунок, який уже давно не знав нестачі через Хвеннину турботу, почали тріпотатися, як це буває у зайців, тож, пхнутий заячою натурою, він спробував од гайдуків вирватися та й утекти, але був справно зловлений і до суду таки припроваджений. Коли ж побачив суддів, то язика йому в роті так само заклинювало, як і тоді, коли Хвенна намовляла його одружитися, і він на судейські запити тільки крутив головою та крутив витріщеними голубими очима, і тільки коли пригрозили, що як затинатиметься (а він і справді був затнутий), то його віддадуть під кийове карання, язик дяковий сам собою розв'язався, і він признав чесно:

– Грішив я, панове судді, з тою молодицею Хвенною відтоді, як вона каже, але не тому, що хотів, а був до того примушений.

І він багатозначно замовк, значуще подивившись на суддів.

– Як же вона тебе примушувала? – спитав один із них.

– А тим, що дала мені одежу свого покійного чоловіка, і я, кажу по правді, навіть присягтися можу, в тій одежі ніби не сам собою чинився, а начебто її чоловіком, і все справляв, як її чоловік, а своєї волі при тому не мав. А оженитися з нею ніколи не обіцяв, боявся-бо, що коли б таке сталося, то цілком би перестав бути собою. Тих невшетечних учинків не можу вирікатися і затаїти, панове судді, але повірте: коли те чинив, напливала на мене якась морока, якій ради дати не міг і не вмів. Отож звольте розсудити своїм більшим за мій розумом, а коли накажете оженитися, тс оженюся, однак вельми боюся, що цілком зійду зі свого єства та й учинюся єством того, котрий був її чоловіком та й помер. Через це й не брався спершу оповідати вам про це, бо, признатися по правді, лякався помсти покійника. Отож не відаю, чи годиться мені, бувши чоловіком живим, ставати образом чоловіка іншого померлого, і чи матимемо ми з нею щастя, та й хтозна, як це закінчиться.

Нате слово судді подивилися на дяка Григорія Комарницького так, ніби він був справді не живий чоловік, а таки образ Хвенниного покійничка, але дивилися не всі однаково: один із підозрою, а інший із недовір'ям, ще інший – ніби із співчуттям.

– Чи правду кажеш? – спитав той, що дивився з підозрою.

– Святу правду! – урочисто мовив дяк. – І коли бажаєте, заприсягнуся на Святому Письмі.

Найбільше ж із того вразилася сама Хвенна.

– Що це ти намолов, Грицьку? – з жахом спитала вона. – Чи ж ти при своєму розумі?

– А чи ти при своєму, – рівно спитав дяк, – що побігла скаржитися до суддів, а зі мною ту справу не вирішила й не обміркувала?

– Та ж мовчав, коли натякала! – скрикнула шинкарка.

– Мовчав, бо чекав, – мовив дяк, – коли буду до того готовий.

– Ото тебе панове судді й приготовлять! – з лихими нотками скрикнула Хвенна.

І панове судді, порадившись, вирекли декрета, а в тому декреті стояло таке, аж дяк відчув, що в нього заворушилося на голові волосся, і то цілком так само, як це бувало, коли Хвенна пропонувала йому замінити покійничка, ставши його образом:

– Наказуємо декретом нашим, – урочисто зачитав той, котрий дивився на дяка з підозрою, – аби Григорій Комарницький, який не є особою духовною, хоча й іменується дяком, а отже, підвладний міському суду, був смертно киями битий, як це велить статут, посеред міста за те своє значне переступство скаредного гріха.

– Господи! – зойкнула Хвенна. – Але ж я того не хочу!

Тоді з-поміж людей, що слухали присуда, звівся поважний чоловік, на ймення Карпо Ткачук, який також часом заходив до Хвенниного шинку і любив слухати дякові орації-вірші та пісні, і сказав:

– На мою і людей, що біля мене сидять, думку, кара завелика, панове судді, хоча й відповідає статутному артикулу, бо дяк здійснив свого гріха неповольно, а так чинив, як і посвідчив, а ще й присягати на Святому Письмі не побоявся, з волі покійного Хвенниного чоловіка, а що неживі утручаються в життя живих – це і дитина знає, панове судді, та й і я по собі. Неповинна тут і Хвенна, бо хотіла одружитися, бувши вдовою, неповинен і Хвеннин чоловік, хотів-бо по-доброму замістити себе біля жінки. Та й Хвенна тут діяла, як мені здається, з принуки зазначеної потойбічної сили.

Суд знову порадився і відразу ж змінив декрета, якого зачитав інший судейський, той, який дивився на Комарницького зі співчуттям:

– Давши місце проханню зацних людей, даруємо того Грицька годним каранням, але має він заплатити панську і нашу вину.

Отож дяк Григорій Комарницький віддав за вину всі гроші, які заробив ораціями та піснями у Хвенниному шинку, і вийшов на ґанка суду, котрий аж потріскував од лютневого морозу. І перед ним прослався білий, ще погано втоптаний і виїжджений шлях, а повітря переповнилося сніжинами; дерева, хати, паркани повкривалися білими смушками та шапками, а із сіро-синьої глибини засніженого світу долинув до нього тонкий і печальний погук. І це був не погук, що йшов іззовні, а таки з його нутра – можливо, це застогнав у ньому так ненадійно поселений дух Хвенниного покійного чоловіка, адже мусив пригріте гніздечко покинути, холодно й безпритульно йому стало.

І дяк Григорій Комарницький, переживши все те, увіч відчув, що душа його замерзла на довгу і тонку на кінці бурульку, і ця бурулька пронизала його наскрізь, наче спис. Отож закинув торбу на плече і повільно рушив білою дорогою, навіть не порадівши на своє звільнення, котре відбулося майже