Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

Відтак нас­ту­пи­ло про­щан­ня.

Він пла­кав, мов ди­ти­на, а я ус­по­ко­юва­ла йо­го. Я му­си­ла йо­му обіця­ти, що ко­ли б мені й там не ве­ло­ся, то вер­ну на­зад під йо­го стріху - і вкінці він пішов, як прий­шов, ниш­ком, хильцем… Бідний вуй­ко!…

Бабуня пе­ре­да­ла ме­не йо­го опіці…

VIII

Вже третій рік кінчиться, відко­ли по­ки­ну­ла я дім своїх крев­них і про­бу­ваю між «чу­жи­ми». Да­ма, в кот­рої я жи­ву, це вдо­ви­ця по ліка­рю, хор­ваті, що звав­ся Мар­ко, за­мож­на й не мо­ло­да вже жен­щи­на. Дітей у неї не­ма, крім од­но­го си­на від пер­шої жінки її му­жа, а син той є ліка­рем при ма­ри­нарці. [80]

Дивна це жен­щи­на, а ще дивніша ми­нувшість її. Ба­га­та, об­ра­зо­ва­на, пішла з за­ми­лу­ван­ня ви­хо­ву­ва­ти діти в арис­ток­ра­тич­них ро­ди­нах, у кот­рих про­жи­ва­ла аж до ча­су сво­го знай­омст­ва з ліка­рем Мар­ком.

- Але з чо­ловіка­ми мені не щас­ти­ло­ся, - оповіда­ла мені раз. - Мій пер­ший муж вінчав­ся зі мною на смер­тельнім ложі, наг­ла не­ду­га зва­ли­ла йо­го, і я дов­го, дов­го не мог­ла то­го щи­ро­го гар­но­го чо­ловіка за­бу­ти; а з Мар­ком не пішло та­кож ліпше, бо з ним жи­ла я лиш п'ять років. Цього чо­ловіка лю­би­ла я так, як не лю­би­ла, мо­же, ще жод­на жінка. Він не же­нив­ся зі мною з лю­бові, а більше, як ка­зав, з по­ва­жан­ня і то­му, що в ме­не бу­ло об­ра­зо­ван­ня. Ста­ра­ючись о ме­не, за­явив мені од­вер­то, що не лю­бить ме­не так, як лю­бив свою пер­шу жінку, що од­нак не дасть мені при­чи­ни чу­ти­ся з ним не­щас­ли­вою і жа­лу­ва­ти сво­го пос­туп­ку. І він го­во­рив прав­ду і до­дер­жав до послідньої хвилі сво­го жит­тя да­но­го мені сло­ва, зна­чить: ула­див мені жит­тя як­най­кра­ще. Я не мог­ла йо­му до­ко­ря­ти, що не відчу­вав для ме­не та­ко­го чут­тя, як я для йо­го, о ні; він прос­то не міг уд­ру­ге лю­би­ти, на­ле­жав до тих вірних гли­бо­ких на­тур, що не віднов­ля­ються в своїх чувст­вах, а ма­ють у своїм житті лиш раз «вес­ну»; та­ка на­ту­ра бу­ла в йо­го. Я бу­ла гор­да, що він як­раз ме­не виб­рав. Він міг ще світлішу партію зро­би­ти, од­нак йо­го при­ку­ва­ло моє об­ра­зо­ван­ня до ме­не і пе­ресвідчен­ня, що я од­на гідна ви­хо­ву­ва­ти йо­го си­на по йо­го до­рогій, не­за­бутній жінці, і що він чується тим щас­ли­вий… І я ви­хо­ву­ва­ла цю йо­го ди­ти­ну з най­більшим ста­ран­ням та й не жа­лую сво­го тру­да і лю­бові, бо на­го­ро­да за це нас­ту­пи­ла вже. Іван (так звав­ся той син) - то оди­но­ка радість мо­го жит­тя, а як бог до­по­мо­же, то послідні літа про­жи­ву ко­ло йо­го; це обіцяв він мені, і він до­дер­жить сло­ва.

Він ус­ту­пив лиш на який­сь час до ма­ри­нар­ки, го­лов­но то­му, що­би звидіти світ; опісля хо­че осісти тут і за­жи­ти жит­тям і зви­ча­ями сво­го ко­лись так по­чи­ту­ва­но­го і за­гально­люб­ле­но­го батька. Я не знаю йо­го, то­го Іва­на; від ча­су, як я тут у пані Мар­ко, не відвіду­вав її ані ра­зу, але во­на зве йо­го своїм ан­ге­лом, а лис­ти йо­го до неї ди­шуть гли­бо­ким по­ва­жан­ням, тон­ким чувст­вом і нез­ви­чай­ною інтелігенцією.

У пані Мар­ко ши­ро­ке знан­ня, а дар бесіди імпо­ну­ючий. Ко­ли го­во­рить, мож­на за нею пи­са­ти, її мо­ва поп­рав­на, інте­рес­на, і в неї ра­зить ли­ше од­но. Об­да­ре­на ба­га­тою фан­тазією, пе­ре­сад­жує кож­ду про­жи­ту под­ро­би­цю, предс­тав­ляє її май­же не­мож­ли­вою. Час­то оповідає цілі ро­ма­ни, в кот­рих грає завсігди са­ма го­лов­ну роль. Я прис­лу­ху­юся їй ра­до. Всі її оповідан­ня уло­жені так зруч­но, кінчаться так щас­ли­во, що во­на ни­ми ба­вить, мов книж­ка, її виг­ляд сим­па­тич­ний, а са­ма во­на по­важ­на, спокійна і дер­житься ду­же стро­го давнього доб­ро­го то­ну. Це посліднє ли­чить її істоті зна­ме­ни­те, і я не мо­жу собі уяви­ти, як во­на мог­ла б ужи­ва­ти та­ких рухів або слів, як тітка, або навіть і та­ких пог­лядів. Як­раз во­на да­ма «наскрізь доб­рих оби­чаїв», і я її за те ду­же по­ва­жаю. О, яка ж різни­ця між нею й тіткою! Ні, це вже та­ке щас­тя, що я діста­ла­ся до неї, що, ма­буть, іншо­го й не про­си­ти мені в бо­га…

Коли я оповіла їй свою од­нос­тай­ну історію, роз­ка­за­ла во­на мені свою май­же в тій самій хвилі, мов у відповідь і з яко­юсь гордістю. В її історії бу­ло стільки ро­ман­ти­ки, стільки подій, стільки осліплю­ючих хвиль, що я май­же со­ро­ми­ла­ся сво­го жит­тя «без подій».

- Так, так, - го­во­ри­ла во­на, - і то не є ще все, що я тут оповідаю; ко­ли б спи­са­ла те все, що про­жи­ла, скільки пок­лон­ників ма­ла я в своїх мо­ло­дих літах і з яко­го ро­ду, то не од­на за­ви­ду­ва­ла б мені або й проз­ва­ла бе­зум­ною, що я слу­ха­ла лиш го­ло­су сер­ця, а не ро­зу­му і не виб­ра­ла за му­жа яко­го гра­фа, лиш ліка­ря…

Я люб­лю і по­ва­жаю її щи­ро, а во­на для ме­не доб­ра і щи­ра, мов ба­бу­ня.

- Бідне дівча! - ка­же мені не раз, гла­дя­чи раз по раз моє во­лос­ся (о, во­на йо­го так час­то по­див­ляє). - Ви навіть не знаєте, що то зна­чить бу­ти «мо­ло­дою», а ще мен­ше «мо­ло­дою і гар­ною», та за­те ви скінче­ний ха­рак­тер. Ко­ли мій ве­ли­кий льос виг­рає (во­на об тім час­то го­во­рить), то ви­бе­ру­ся в ве­ли­ку по­до­рож і за­бе­ру й вас з со­бою.

- Тоді поїде­мо до Швеції і Данії, - об­зи­ва­ла­ся я і май­же чу­ла, як мої очі за­ся­яли. Я бу­ла в скандінавську літе­ра­ту­ру «по ву­ха» влюб­ле­на, і мріяла все об тім, щоб по­ба­чи­ти хоч Данію, як не всі ті північні країни, з їх чу­до­во-гар­ни­ми краєви­да­ми, з їх фіорда­ми, з їх му­жа­ми, як Стріндберг, Бран­дес і пр. Особ­ли­во до Данії тяг­ну­ло ме­не. І. П. Якоб­сен, кот­ро­го тво­ра­ми я, мов зву­ка­ми улюб­ле­ної рідної пісні, впо­юва­ла­ся, був її си­ном і все, що ти­ка­лось тієї дрібненької країни, зай­ма­ло ме­не гли­бо­ко.

- Добре, до Данії, а та­кож до Італії, до Не­апо­ля… - Во­на усміха­ла­ся лю­бо де ме­не, мов ра­да бу­ла вже те­пер з моєї утіхи, яку я му­си­ла б тоді відчу­ва­ти.

Однак ве­ли­кий льос не виг­рає і ми си­ди­мо ти­хенько та жи­ве­мо спокійним, од­нос­тай­ним жит­тям.

Пані Мар­ко зай­мається політи­кою, пре­гар­ни­ми гаф­та­ми, [81] своїм го­ро­дом і цвіта­ми, кот­ри­ми всі по­кої її ду­же гар­но­го по­меш­кан­ня май­же пе­ре­пов­нені. Я відда­юся по спов­нен­ню своїх обов'язків, як ка­же во­на, «при­ватній