Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

Мітч прожогом кинувся до нього, намагаючись зберегти свій владний вигляд попри очевидне задоволення.

Чендлер показав на знахідку.

— Гітова сорочка з такої ж тканини.

— Добре, — озвався Мітчелл, перш ніж голосно звернутися до всіх: — Це може бути прорив, який нам так потрібен. Загородіть цю територію для криміналістів.

Поки хтось із Мітчевої команди взявся до справи, Чендлер на хвилинку затримався. Гіт. Їхній убивця. Це пояснювало стан його рук, коли він з’явився у відділку: прогризаючись крізь тверду землю, він заробив собі мозолі. Для захисту скористався шматком сорочки. Чендлерові інстинкти схибили. Ґабрієль справді був невинний і просто намагався втекти з міста й пазурів маньяка.

А Чендлер усе неправильно зрозумів. Абсолютно неправильно.

Команда криміналістів висипала з гелікоптера, немов їх викинули в зону зараження — усі вже були вбрані в білі халати і несли непримітні валізки з обладнанням. Чендлер їм не заздрив: закриті комбінезони в гущавині, коли літо в самісінькій повні, були прокляттям. Група з восьми людей промчала повз нього, не привітавшись; професіонали взялися до свого завдання, зупинившись лише, щоб потиснути руку Мітчеві.

Чендлер підійшов ближче і дивився, як криміналісти взялися до роботи: вся команда уклякла навколо могил і зчищала шари крихкої землі своїми маленькими щіточками. Чендлер замислився, в якому стані вони знайдуть тіло і що побачать спершу: вбрання чи шкіру.

— Працюймо далі, — підбадьорив усіх Мітчелл. — Ми маємо докази, щоб прив’язати одного з підозрюваних до місця злочину. Подивімось, до чого саме ми його прив’язуємо.

Що глибше криміналісти занурювалися в землю, то гіршим ставав запах. Чендлер дивився, як вони передають одне одному «ВапоРаб»[12] і наносять його під ніс, щоб приглушити сморід. Кінець кінцем хтось запропонував бляшанку з маззю йому, і він не відмовився, але кислий запах смерті, від якого стискалося горло, однаково пробивався крізь сильний ментоловий дух.

Незабаром під щіточками з’явилися перші ознаки тіла: гола і неприкрита кисть, сіра шкіра звисала клаптями, подібними до воскових патьоків на свічці, нігті були грубі, поламані й мали квадратну форму, як у людини, що працювала руками; шкіра після смерті стиснулася, і здавалося, наче нігті продовжували рости. Робота зупинилася, і всі всотували тепер уже візуальне підтвердження того, що знайшли тіло.

Після делікатних процедур з’явилося обличчя, на щастя, із заплющеними повіками. Чендлер зауважив, як гарно все збереглося: брак вологи в повітрі сприяв цьому, але заважав із першого погляду зрозуміти, як давно поховали небіжчика. Він припускав, що, зважаючи на розпад, відтоді минуло принаймні кілька тижнів. Єдине, що можна було сказати точно: жертва була чоловіком років тридцяти, з коротким каштановим волоссям і зламаним носом — на цій стадії вже неможливо було зрозуміти, сталося це до смерті чи після.

— Як він помер? — Мітч порушив тишу своїм запитанням.

Це було просто, навіть для Чендлера, який бачив не все. Посіріла, схожа на туалетний папір шкіра, знебарвлення й потріпані нитки мотузки навколо шиї робили все очевидним.

— Задушений, — озвався він, глипаючи на Ґабрієля, щоб подивитися, як імовірна жертва реагуватиме на новини. Чоловік приголомшено втупився поглядом у вбитого.

— Чим? — увірвав сержанта Мітчелл.

— Схоже на мотузку, — озвався головний криміналіст.

— Сфотографуйте її. Візьміть кілька ниток і покладіть у пакет, — наказав інспектор. Потім повернувся до головного криміналіста: — Я хочу негайно дізнатися, хто цей небіжчик. Перевірте, чи немає в нього документів. — Він відвернувся від криміналістів і гукнув Йогана, який тримав супутниковий телефон. — Одного знайшли, — заволав у слухавку. — Мертвого. Чоловік, років тридцяти, поки не ідентифікований. — Його обличчям поповзла усмішка, яку Чендлер добре знав. Нарешті все відбувалося так, як Мітч того хотів.

Виявивши перше тіло, криміналісти перемкнули свою увагу на інші могили. Під кожною латкою збуреної землі ховалася нова жертва, і незабаром їх стало п’ятеро — усі тіла збереглися гірше за перше, неможливо було визначити навіть стать. Проте померли вони однаково — їх задушили, й усі мовчки припустили, що це була жахлива смерть.

Чендлер спостерігав за Ґабрієлевою поведінкою, поки відкривали кожну наступну могилу. Він і далі стояв осторонь із кам’яним обличчям, уважно за всім спостерігаючи. Сержант замислився, чи не думає Ґабрієль про те, як мало не отримав власної парцели у цій невблаганній землі.

29

На місці працювали фахівці, тож Мітчелл майже не зважав на решту людей. Лише поставив двох охороняти ділянку і ще двох — стежити за репортерами на паркувальному майданчику, які після появи гелікоптера, безсумнівно, розпачливо захочуть дізнатися, що ж тут відбувається.

Чендлер підійшов до інспектора і кивнув у бік досі закутого в кайданки Ґабрієля.

— Що робитимемо з ним?

— Він просив відпустити його?

Чендлер похитав головою. Він чекав, що чоловік вибухне тирадою про те, як його заарештували, а потім притягнули сюди, змушуючи пережити все ще раз, але Ґабрієль просто спостерігав, наче знайдені тіла приголомшили його до глибини душі.

— Ні, але юристка точно наполягатиме на цьому, зважаючи, що тепер ми знаємо, що це Гіт.

У відповідь Мітч прикусив свою химерно синювату нижню губу. Схоже, його теорія про те, що ці двоє були спільниками, зруйнувалася, але Чендлер упізнав небажання визнавати свою помилку. Проте права зловтішатися не мав.

Наступне запитання заскочило сержанта зненацька.

— А що ви думаєте?

Чендлер трохи помовчав. Чекав на якусь хитрість, але Мітч більше нічого не сказав.

— Гадаю, нікому не нашкодить, якщо ми притримаємо його біля себе, пояснюючи це бажанням довести справу до кінця. Якщо ми його відпустимо, він може зникнути. У нього немає постійної адреси, немає причин затримуватися тут після всього, що сталося. Якщо ми дамо Ґабрієлю один день фори, то можемо більше його ніколи не знайти.

Мітч кивнув — отже, погоджується. Дивно було знову працювати як справжні напарники, і всередині у Чендлера стало тéпло — лише частково від спекотної погоди.

— Є ймовірність, що він подякує нам за порятунок, — припустив інспектор.

— Така собі ймовірність, — зауважив Чендлер.

— Якщо він почне здіймати галас або погрожувати позовом, відпустимо його, — вирішив Мітчелл. — Але нехай залишить якусь адресу для кореспонденції.

Саме такої відповіді чекав Дженкінс. Може, їхній вбивця — Гіт, але десь на периферії в нього ще роїлося кілька запитань.

Він приготувався відвести Ґабрієля назад через ліс.

— Дякую за вашу допомогу, пане Джонсон, — сказав Мітч, знімаючи з його зап’ясть кайданки.

— Я радий був допомогти, але також радію, що все це закінчилося. У цьому місці все знову повернулося до мене. — Він подивився на Мітча, а тоді на Чендлера. — Сподіваюся, тепер ви притримуватиметеся цієї версії. Адже знайшли його сорочку.

— Ми докладемо всіх зусиль,