Читати книгу - "Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля, Сергій Інший"

— Маргарита вже спить. — сказав В’ячеслав спокусливим голосом обійнявши Вероніку ззаду поки вона мила посуд.

— Любий, мені треба ще зібрати рюкзак Маргарити до школи.

— Я вже все зробив.

— Який ти молодець, а домашнє завдання вона зробила?

— Все вона зробила, не переживай, іди в душ, я домию посуд.

— А ти не прийдеш до мене в душ?

— Я вже сходив, іди, я чекатиму тебе в ліжку. — не подумавши відповів В’ячеслав, Вероніка не часто пропонувала йому разом прийняти душ.

* * *

За кермом своєї машини, вона щаслива, вона щойно про щось домовилась, з кимсь близьким, але вона не пам’ятає з ким саме. Раптом їй стає сумно, якась близька їй людина померла, але вона не пам’ятає хто саме, щось їй підказує що це донька, але як таке можливо, адже ще вчора з нею було все гаразд, а зараз вона звідкись пам’ятає що з нею щось жахливе трапилося. Куди вона їде? Вона їде кудись туди де не хоче їхати, її чекають, хтось важливий її чекає аби кудись поїхати, їй треба якомога швидше кудись поїхати аби повернутись, бо там на неї чекає щось хороше. Вероніка стоїть на узбіччі і бачить свою машину, бачить як вона їде через перехрестя і не дивиться на дорогу, вона намагається зупинити машину але чомусь не хоче цього роботи, вона знає що зараз трапиться щось жахливе, що її чекає смерть, чи щось таке, але вона не може навіть поворухнути губами, вона з усіх сил намагається щось крикнути тій машині яка летить на неї зліва, вона знає що вони в неї вріжуться і вона помре, вона хоче сказати їм — стійте. — але не може видавити з себе і звуку, вона хоче повернути кермо і з’їхати на обочину але не може і поворухнутись. Вона бачить свою машину яка виїжджає і бачить як їй на зустріч летить інша, вона біжить, вона намагається встигнути кудись, але не може рухатись, вона кричить, але не може вичавити із себе і звуку, вона відчуває як її підкидає і трясе.

— Ніка, Вероніка, Прокинься?

— Господи. — тільки і спромоглась викрикнути вона, вся вкрита холодним потом вона кинулась в обійми чоловіка.

— Знову жахіття наснилося?

— Так, але все було таке реальне.

— Що тобі снилося?

— Снилося, що я померла, але не зовсім, я наче бачила як мене збиває якась машина.

— Насниться ж таке.

— Сонечко, все було таке реальне, я була впевнена що все це насправді, я кудись їхала, кудись мені треба було їхати, і я знала що мене зіб’є машина, але все одно їхала, а ще там була Маргарита, але з нею щось було трапилося, і щось таке, важко згадати.

— А що трапилося з Маргаритою?

— Я не знаю, я не пам’ятаю.

— Ти як, заспокоїлась трохи?

— Так, все нормально, просто дивно, не розумію що це за сон, може з Маргаритою щось станеться?

— Це просто сон, не приймай близько до серця.

— Але він щось означає.

— Не вигадуй, нічого він не означає, просто забуть і лягай спати.

— А котра година?

— Третя ночі.

— Так, треба мені ще поспати.

Вероніка все ще ніжилась в його обіймах, так вона відчувала себе захищеною, недоступною до тих подій що розгортались в її снах.

Прокинулись вони від будильника, адже сьогодні понеділок і Маргариті треба йти до школи, а отже вставати зранку вона не бажатиме. Вероніка попросила В’ячеслава, щоб той підняв дочку з ліжка поки вона готуватиме сніданок. ЇЇ все ще турбував її сон, і сьогоднішній і вчорашній. Нарізати салат, приготувати собі і чоловіку кави, автокатастрофа, зробити бутерброди, помити посуд.

В’ячеслав поцілував дружину та дочку побажавши їм обом хорошого дня і зникнув за дверима їхньої квартири, Вероніка ще пила свою каву, вони зазвичай виходять з дому на пів години пізніше після того як тато піде на роботу і мама везе Маргариту до школи, заняття в неї починаються о пів на дев’яту, а робочий день в Вероніки починається з десятою ранку, тож кожного дня їй доводилося вбивати ще півтора години, колись, вона витрачала цей час на роботу приїжджаючи раніше, але зараз вона вважала це зайвим, тож кожного ранку вона їхала на роботу але не доїжджала до неї обираючи на своєму шляху якесь кафе аби вити чаю чи запашної кави, з’їсти якогось круасана чи штруделя та почитати трохи книгу. Але сьогодні її думки були зайнятті іншим, В’ячеслава не було поряд аби заспокоїти її, тож вона піддалась спокусі розвинути в своїй голові події що відбувались у сні, жаль лише що вона майже нічого не пам’ятає, усе що відбувалося вночі зникало з горизонту її свідомості наче пісок крізь пальці, пам’ятала вона лише емоції.

В офісі ще нікого не було, воно й не дивно, так рано ніхто не приходить. Вона зайшла в свій кабінет і помітила на столі звіт який здала в п’ятницю, там були написані три імені співробітників які працювали над цим проектом, і документ чекав її підпису. «От вискочка», подумала Вероніка, це її старший менеджер Ольга повернула звіт з бухгалтерії, і вона сама визначила кому вручити премію. Тепер Вероніка була у дуже незручному становищі, адже якщо вона нічого не зробить, то дозволить свої помічниці управляти собою, адже вона була незгодна з іменами які вказала Ольга, а з іншого боку, якщо вона зробить по своєму, то покаже себе абсолютною сволотою, адже напевне Ольга уже пообіцяла їм премії. Вихід був лише один, Вероніка взяла ручку і дописала ще сім імен, таким чином в списку були абсолютно всі хто працював над проектом, вони отримають маленьку премію, але отримають, і отримають всі, і ті кого визначила Ольга і ті кого хотіла заохотити Вероніка.

Впродовж робочого дня нічого хорошого не траплялося, ось-ось повинні були початись делікатні дні, її груди та низ живота боліли, на додачу ще й Ольга вирішила переставити вазони з квітами в її кабінеті аргументуючи це тим, що цим квітам шкідливий надлишок сонячного світла, Вероніка ледь стримувала себе від того аби посваритись з нею. На щастя її подзвонив їх постійний клієнт і попросив зустрічі для обговорення замовлення, зазвичай вона відправляла когось з працівників, частіше усього вона відправляла Ольгу, але зараз, вона хотіла поринути в роботу аби відволіктись, тож поїхала на зустріч сама, вона повідомила про Ольгу, та додала що сьогодні її вже не буде, та посміхнулась їй у відповідь та не дочекавшись поки Вероніка вийде з офісу,