Читати книгу - "Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля, Сергій Інший"

пішла і розсліась в її кабінеті, перед виходом, Вероніка ще раз глянула крізь залу на свій кабінет і побачила як Ольга з незадоволеним виразом обличчя регулює її крісло, «От стрево, треба її звільнити», але незважаючи на її нестримне бажання позбутись Ольги, Вероніка розуміла що на ній тут все тримається за її відсутності, та і навіть якщо вона її звільнить, на її місце прийде така ж сама негідниця але менш досвідчена, тож їй доведеться потерпіти ще декілька місяців. Вероніка хотіла звільнитись взагалі коли Маргарита закінчить перший клас передавши крісло директора Ользі, і залишити за собою певний відсоток прибутку, таким чином вона зароблятиме і завжди зможе повернутись до роботи, а літом, вона більше часу проводитиме з дочкою.

Привітавшись з охоронцем школи, Вероніка сіла на лавочці поряд з виходом очікуючи доньку, в холі знаходилось ще дві-три мами, а отже заняття закінчяться десь через хвилин двадцять, начебто недовго, але в оточенні тиші та безлюдності цей час завжди тягнувся вічно, навіть перечитавши усю стрічку новим залишалося часу на нудне очікування. Коли пролунав довгоочікуваний дзвінок Вероніка стала виглядати доньку, та як і завжди теревенила з однокласницями, дочекавшись коли вона підійде до неї, вона почала хутко збирати її, Вероніці дуже хотілося до дому, адже вона вже другий день нормально не спить, а вдома ще стільки домашніх клопотів, Маргарита намагалась випросити маму що вони поїхали на морозиво, але Вероніка була категорична, як на дивно Маргарита не закатувала істерику і не підіймала більше цю тему, мабуть дитина куди розумніша аніж їй здавалося і вона вміє відчувати коли вона може досягнути свого, а коли не варто і намагатись щось просити в батьків.

Приїхавши до дому, Вероніка тут же відправила доньку роботи домашнє завдання а сама пішла в спальню аби трохи полежати, невідомо звідки на неї напала жахлива втома, задавалося її ноги налились свинцем а в спині хтось забув свою сокиру, їй хотілося просто нічого не робити, хотілося аби весь світ зупинився і дав їй час для відпочинку, не встигла вона розслабитись як прибігла її донька.

— Мамо, я хочу чай. — сказала Маргарита.

— Гаразд, доцю, пішли на кухню, я зроблю тобі чай. — Вероніка зібрала усі свої сили та піднялася з ліжка, усі свої дії вона виконувала на автоматі, ці декілька хвилин на м’якому ліжку розморили її до неможливості. Донька хотіла гратися, але мати була не в настрої тож вона запропонувала доньці разом подивитись мультики, через декілька годин прийшов В’ячеслав, Маргарита зірвалась з дивану в напрямку виходу з криками «тато, тато», він схопив доньку на руки, підняв її та почав цілувати.

— Привіт любий. — сказала Вероніка коли її чоловік зайшов до вітальні.

— Привіт кохана. — він нахилився до неї аби поцілувати її. — Що сьогодні на вечерю?

— Йди переодягайся, я зараз щось приготую.

— Ти якась без настрою, щось трапилося?

— Ні, нічого, просто втомилась.

— То йди відпочивай, я сам приготую вечерю.

— Не треба, я сама. — вона не хотіла щоб він йшов на такі жертви, адже в її розумінні це виглядало як дорікання що вона ціли день вдома і не може навіть приготувати вечерю, тож вона була змушена піднятись та піти на кухню. — Зроби з Маргаритою домашнє завдання. — додала вона, а потім подумала що він зараз подумки звинувачує її в тому, що вона не спромоглась за цілий день змусити себе і доньку зробити домашнє завдання.

* * *

— Дихайте, дихайте, дихайте.

Піт заливав їй очі, вона відчувала як болить кожна частина її тіла, кожен м’яз був напружений і болів так наче в хтось встромив туди тисячі ножів.

— Дихайте, дихайте, дихайте.

Назар тримав її за руку і щось до неї говорив, але вона не могла розібрати що саме, вона знає і чує що він говорить, але як тільки слова вилітають з його рота, вона тут же забуває що він казав.

— Дихайте, дихайте, дихайте.

Поглядом вона почала шукати по палаті В’ячеслава, усі обличчя були їй знайомі, вона впевнена що знає їх, але водночас не може згадати бодай що небуть про них, бодай імені чи як вони виглядають.

— В’ячеслава тут немає. — відповів на її думки Назар.

Вероніку пройняв жах, подумки вона питала себе «Чому його тут немає? Де він? Що з ним трапилося?».

— Дихайте, дихайте, дихайте.

Їй стало страшно, чому вона вагітна Маргаритою ще раз, як таке узагалі можливо, вона ж вже доросла, нащо народжувати її знову.

— Це не Маргарита, це хлопчик і ми назвемо його Костянтин. — говорив Назар тримаючи її за руку.

Вероніка не могла зрозуміти, чому вона вагітна хлопчиком якщо у неї є дочка, це її перша вагітність чи вона вагітна знову? Якщо так, то чому тут Назар, адже він в комі.

— Тужтесь, тужтесь, тужтесь.

Вероніка напружилась, вона чудово пам’ятає як вона народжувала Маргариту, але зараз все було по іншому, адже зараз не вистачає якогось лікаря який мусить врятувати її життя, вона відчувала що щось не так.

— Де лікар? — закричала вона.

— Він не прийде. — відповів Назар.

— Але якщо він не прийде я помру. — тремтячим голосом говорила вона.

— Я знаю. — сухо відповів Назар.

— Він мусить прийти, знайди його, поклич його, приведіть іншого лікаря. — почала кричати вона.

В її тілі щось відбулося, вона відчула як щось поламалося, так наче її спина зламалася навпіл а руки скрутило, вона корчилась від болі тим часом як Назар спокійно дивився як вона помирає, вона не розуміла, чому ніхто нічого не робить, невже вони не бачать що вона от-от помре, вона спробувала закричати, але не змогла.

— Ніко! Вероніко! Що з тобою? Прокинься. — В’ячеслав трусив її за плечі намагаючись розбудити, тепер і він був нажаханий.

Вероніка відкрила очі і почала ридати, вона кинулась в обійми чоловіка і він відчув на своїх грудях її сльози.

— Чому мені таке сниться. — крізь сльози запитувала вона.

— Я не знаю, сонечко. Заспокойся, не переживай, усе буде добре.

— Мені страшно, чого воно мені сниться?

— Заспокойся, чуєш, дихай.

Після цього слова Вероніка наче прозріла, усе навколо на одну мить зупинилося, вона згадала свій сон до найменших деталей. В’ячеслав тримав її за плечі перед собою і дивився їй у вічі.

— Глибоко вдихни, видихни. — говорив він, вона заспокоїлась. — Розкажи, що тобі снилося?

— Мені снився Назар.

— Назар? — з неабияким здивуванням перепитав В’ячеслав.

— Так, і не тільки, я була в палаті, народжувала дитину.

— Тобі снилося як ти народжувала Маргариту?

— Ні, то була не Маргарита, то інша