Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І Йоасаф плив, запакований у равликову мушлю коляси, визираючи із закіптюженого віконця (іншого разу б розгнівався і послав би візника за те брудне віконце дістати кару плітьми), але оце вперше, здається, відколи почала їсти його хвороба і відколи став єпископом, і відколи почав не знати ні до себе, ні до світу милосердя й жалості, йому стало цілком байдуже: закіптюжене в колясі віконце чи ні, бо не в кіптяві чи відсутності її смисл та сила, як це гадав раніше, а в тому, що й через кіптяву заговорила до нього весна, заговорила земля, заговорив увесь великий, створений цим небом, що вигнулося банею над ним, світ, а він при цьому став як дітвак у школі, котрому раптом дійшло до тями, що жучки літер, на які раніше дивився як на клаптики бруду, раптом розкрили перед ним таїни своїх значень, отож не бруд літер почав сприймати, а віщу таїну Слова, якою і є Господь.
Отож плив і плив у колясі, яка хиталася, струшувалася, і хоча добре знав, що він не зерно, котре впало десь у таку ж темну колясу землі, і яке готове розбрунькуватись і послати до неба та світла гінного ростка; що, може, він і справді вже мертвий для світу, але певним чином, хоча й на короткий час, таки освітивсь у собі, ніби проколов його промінь і осяяв несподівано темну й закіптюжену комірчину єства його; і виявилася та комірчина темна й непровітрена, геть-но задушна, хоч, здавалося, всі речі в ній стояли по строго визначених місцях.
– Господи, прости мені! – шепнув у щілину в колясі. – Одного в тебе прошу: дай мені трохи часу на покаяння!..
І цей час Господньою волею йому було дано. Він покинув усі справи і не без труду дістався до батьківського дому. Після того відіслав від себе Івана, який супроводжував його, і залишився сам на сам із так само усамітненим Петром Григоровичем. Свого життєписа написав тут, саме в ті кілька тижнів, що були йому відпущені. Признаюся, що пишучи цю оповідь, я вагався: чи не переписати того життєписа сюди слово в слово, а відтак подати свої розмисли. Але того було б мало; мені праглося ввійти в душу цього дивного чоловіка, який так само, як усі чоловіки нашого роду, носив ті ж таки болячки: були ретельними виконавцями чужої волі, але вряди-годи згадували і про милосердя, і про сумління, і про обов’язки вищі від насущних. Отой життєпис, очевидячки й був каяттям Йоасафовим, якого той праг. Можна гадати, що він дав прочитати його й батькові, і щодо того між ними точилися якісь розмови, про зміст яких можна хіба здогадуватися. Чому думаю, що дід читав одкровення сина? А тому, що перед смертю вони каялися приблизно однаково, за тим-таки, можна сказати, розписом – ось чим зумовлюється подібність, яку я зауважив вище. Дуже шкодую при цьому, що Йоасафові папери здебільшого зітліли, можливо, тоді його постать була просвітлена яскравіше. Насамкінець нагадаю ще раз слова брата мого Петра: Йоасаф єпископом бути не бажав, а поставлений ним силоміць. Слова важливі, вони свідчать, що Йоасаф, хоча й надмірно старанно виконував свої обов’язки, душі в них не вкладав, більше того, його немало гризли сумніви, що й спричинили в його єстві оту війну добро- і лихоносних начал. Цікаво було б мені прочитати й ту поему Йоасафа Горленка[30], про яку часто згадував дядько, але, можливо, її доля така ж, як і паперів, що їх мені не вдалося врятувати, за винятком кількох уривків і цього, також неповного, життєписа.
Чи заспокоїлася душа цього мученика після смерті? І чи не приходять до нього, турбуючи, тіні зникомі тих, котрих він осуджував і тяжко карав? Про це знає тільки Господь, отож до його рук суд над дядьком і віддамо.
Глава 7
ХЛІБ ЖИТТЯ. АНДРІЙ
За дідовою програмою носієм його житейського status quo мав стати його другий син Андрій Петрович, на чотири
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук», після закриття браузера.