Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

— Увімкни голосніше, — попросила вона Тумаса, коли почалося ток-шоу «Місце злочину — Норвегія».

Ведучий привітався з гостями. Ліне його знала. Це був дуже талановитий журналіст-криміналіст, з великою мережею інформаторів, надійними джерелами й особистою заангажованістю у справах, з якими працював.

Він анонсував програму вечірнього ток-шоу, де йтиметься про новий і дуже небезпечний для життя синтетичний наркотик, серію нападів на вуличні ятки зі швидкою їжею, жорстоке пограбування зі зломом старої жінки і про групу злодюжок мобільних телефонів, яка спеціалізувалася на грабунку крамниць електротоварів.

— А ще ми згадаємо й ближче розглянемо одну з найрезонансніших справ в історії норвезької криміналістики, — вів далі ведучий. — У 1987 році невідомі злочинці викрали сімнадцятирічну Надію Кроґ з вимогою викупу — три мільйони крон. Гроші залишили в умовленому місці, але їх так ніхто й не забрав. Відтоді Надії більше не бачили. Нове розслідування з залученням новітніх методів слідства може дати тепер відповіді на цю загадку.

Ліне відхилилася на стільці. Доволі драматичний вступ, але це було нескладно.

— Я, як завжди, запросив у студію наших експертів, — сказав ведучий і відрекомендував двох чоловіків та одну жінку, які стояли за високим столиком.

Ліне безліч разів дивилася програму і знала тих експертів: слідчий на пенсії, колишній прокурор і адвокат.

Ведучий дотримувався заздалегідь затвердженого сценарію.

— Спершу подивімось, як розвивалося розслідування справ за минулий тиждень, — ведучий підійшов до поліцейського в однострої, відповідального за оновлення інформації.

Ліне підвелася і вийшла на кухню, узяти собі щось попити.

Вістінґ поставив на повну гучність сигнал надходження текстових повідомлень. Він маленькими ковточками попивав каву, щоб вона раптом не допилася, доки озветься Гаммер.

— Я дивився прогноз погоди, — сказав він, лиш би не мовчати. — На вихідні обіцяють сонце.

— Давно час! Цей дощ наганяє нудьгу, — відповів Мартін.

Кішка сіла біля його ніг.

Вістінґ вже хотів сказати, що дощі добрі на гриби, як раптом у кишені завібрував і відразу теленькнув мобільний.

— Гм, — зі стурбованою міною на обличчі хмикнув він, щоб привернути увагу Мартіна.

А Мартін натомість ввічливо відвернувся, встав і приніс ще кави.

— Це — Ліне, — пояснив Вістінґ, доки Мартін наповнював філіжанки. — Пише: «Увімкни канал TV2».

Він промовисто глянув убік вітальні, даючи зрозуміти Мартінові Гауґену, що хотів би виконати прохання доньки.

Мартін мовчки поставив на місце скляний дзбанок з кавою і пішов до вітальні. Вістінґ — за ним. Мартін узяв пульт і поперемикав канали, аж знайшов потрібний.

Стіллера провели на його місце за столиком у телестудії. Маленька смужка клейкої стрічки на підлозі вказувала, де мала стояти його права нога.

Спершу запустили телесюжет про Надію Кроґ. Карта мала зорієнтувати глядачів, де все відбувалося далекого 1987 року. На екрані з’являлися і зникали старі фото й статті з тодішніх часів, а диктор паралельно зачитував відповідні факти.

Коли сюжет закінчився, режисер програми почав зворотній відлік секунд і подав знак ведучому продовжувати.

Ведучий став перед камерою.

— Отже, сьогоднішній гість нашої студії старший інспектор поліції Адріан Стіллер, керівник нового відділу Кріпоса, який відає давніми й нерозкритими справами.

Ведучий повернувся до Стіллера.

— Пане Стіллер, чому ви вирішили поновити розслідування цієї давньої справи про викрадення?

Стіллер пильно подивився у вічі ведучому.

— Бо це справа, яку можливо розкрити, — відповів він, стараючись, щоб не збився від хвилювання голос. — Розгадка, як ми вважаємо, досі криється у матеріалах справи.

Стіллер на мить замовк, промовисто глянув на так звану панель експертів, ніби хотів заразити своєю категоричною впевненістю і їх, і глядачів. Він добре знав, що каже. Відбитки пальців Мартіна Гауґена завжди були в документах слідства, а коли наступного тижня інформацію про це оприлюднять, доведеться експертам визнати його рацію.

— Як її можна розкрити? — запитав ведучий.

— Технічно й тактично. Всі матеріали були досліджені наново. За допомогою нових методів і технологій.

— ДНК?

— І ДНК — теж. Ідеться про новий аналіз, проведений за сучасними технологіями.

— А що маєте на увазі, кажучи про тактику розслідування?

— Ми оцифрували всю первісну письмову інформацію. Потім розібрали всі події, вчинки та дії на окремі сегменти, склали їх докупи за допомогою сучасних комп’ютерних програм і отримали нову картину того, що тоді трапилося.

— І щось уже знайшли?

То було запитання, не передбачене в попередньо укладеному сценарії, ведучий імпровізував. Але Стіллер не дав себе спантеличити.

— Робота лише почалася, — відповів він.

Ведучий переглянув картки, які тримав у руках.

— З’явилися нові факти? — вів далі ведучий, знову повернувшись до утверджених запитань.

— Тому ми тут і зібралися, — кивнув Стіллер. — Коли виймаєш на денне світло давні справи, завжди вирине щось нове. Ми переконані: є хтось, хто щось знає.

Йому дуже кортіло подивитися просто в камеру, щоб адресувати останнє речення безпосередньо Мартінові Гауґену, який — дуже хотілось на це сподіватися — саме цієї миті сидів з Вістінґом і дивився передачу. Однак вдовольнився тим, що повторив три слова:

— Хтось щось знає… Можливо, важко було зізнатися двадцять шість років тому, проте зараз усе інакше. Час, який минув, полегшує справу.

— У який спосіб?

— Можливо, є люди, які тоді через певні обставини чи особисту залежність обрали мовчання, а от сьогодні перебувають уже в цілком іншій життєвій ситуації.

— Тож фактор часу не варто ігнорувати?

— Звісно, ні, — відповів Стіллер. — І тактичну роботу — теж. Час грає нам на руку. Хоч справа й була добре та ґрунтовно розслідувана тоді, коли все трапилося, тепер ми можемо подивитися на докази свіжим поглядом і поставити інші запитання.

Ведучий поклав одну з карток із запитаннями на сам низ стосика, змінив опору ноги, мовби маркуючи й зміну теми розмови.

— Чи існує шанс, що Надія Кроґ досі жива, як гадаєте?

— Ми допускаємо таку імовірність, — кивнув Стіллер. — Саме тому попросили фахівців намалювати портрет Надії, якою вона могла би бути на вигляд сьогодні.

* * *

Вістінґ стояв посеред вітальні перед телевізором і водночас трохи позаду й збоку від Мартіна Гауґена, який мовчки дивився на телеекран.

— Ліне пише про цю справу, — промовив він, відпиваючи ковток кави. — Вона вже давно її вивчає, має вийти ціла серія статей. Перша з’явиться друком завтра, їй не подобається, що TV2 випередив її.

Мартін простягнув руку й вхопився за спинку найближчого до себе стільця, ніби потребував опори.

— І подкаст вийде на радіо, — додав Вістінґ.

Обоє потім стояли мовчки, дивлячись сюжет.

— Пам’ятаєш час, коли це сталося? — запитав Вістінґ за якусь мить.

— Та так, трохи… А ти тоді теж розслідував цю справу? — Мартін обернувся до Вістінґа.

Вільям похитав головою. На екрані далі щось