Читати книгу - "Принцеса для демона, Стефанія Лін"

Боляче падаю на траву. Ні. Землю. Чорну, суху землю. Гілки та каміння врізаються у мою нову сукню, яку до речі й не шкода зовсім. Сідаю й з ненавистю у погляді потираю збиті коліна. Прибила б цього Сеера, так ні, договір на крові знятий, гад взагалі безсмертний, ще й демон! Ніякої справедливості у цьому світі. Бідна я!

А потім бачу межу Долини Пісків. Та й саму Долину. Дивно, адже простір наче ділиться на дві частини.

Одна - соковито зелена, яскрава, ліворуч від мене. Небо над океаном зелені, дерев, квітів блакитне, насичене, сонце яскраво пестить кожну стеблинку своїм теплом й дарує радість. А от праворуч просто жах: темна, мертва земля, тріснувша майже всюди, ніби пережила страшну засуху. Жодного клаптику трави чи хоч однієї квіточки. Жодного живого дерева. Лише сухі, криві, ніби їм боляче стояти рівно, гілки, які, впевнена, у темряві схожі на монстрів. Що вже казати про небо і відсутність сонця...тут цього немає. Над головами буде висіти сіре полотно зіткане тим, хто явно ненавидить все живе. А сонце, воно, гадаю, боїться дотягнутись на ці землі навіть одним промінцем.

– Ми рівно між життям та смертю. Я б сказав саме на межі, що ділить ці два простори. – Демоняка тут як тут, нависає над своєю жертвою, ну мною, й вирішив вдаритись у розповіді.

– І тільки тут діє магія, так братику? – Мельхом вже тут. Ставить Сееру руку на плече, м'яко повертає до себе й підморгує мені, поки встаю й типу стріпую пил з сукні.

– Лелька! – Дашка сичить позаду мене. – Чого стоїш, пішли, Мель вже відкрив портал! Швидше!

Подруга тягне за руку, а я …. якогось біса озираюсь на демона. Навіщо? З якою метою? Нічого хорошого він мені не дав, крім оргазму, але це явно не те, заради чого можна продовжити шлях й віддати себе у жертву. Так чому ж якось важко на душі? Наче тягар впав на плечі й тепер хоче прибити до землі. Чому так не хочеться йти, і провести хоч день без імператора - козла? Що за чортівня?

– Лель!

– Йдемо!

Відвертаюсь й мчу за подругою.

Не потрібно жалкувати. Не потрібно боятись. Потрібно діяти. Тікати. Знайти відьму і врешті врятувати своє життя.

Подумаєш, серце боляче стискається. Це нічого не означає. Це ж просто серце. Дурне, не розумне, наївне. Що воно розуміє і знає, правда? Найголовніше – вижити. Хіба я народжена для всіляких жертвоприношень? Ні. Так якого, блін, біса така засмучена і розгублена?

Ми, на мій подив, якось все-таки непоміченими опиняємось за деревами. Приємно йти по соковитій траві й знати, що через кілька хвилин не потрібно буде топати за Демонякою сухим ґрунтом та знати – смерть вже близько, чатує, чекає, готова схопити за горло.

Перед нами у повітрі майоріє портал. Він схвильовано рухає потоками повітря, наче хвилями, очікує на мене, запрошує. Потрібно тільки зробити крок.

– Даш, – повертаюсь до подруги, – я буду сумувати, і..люблю тебе. Не знаю чи знайду ту відьму, чи потраплю додому, чи вдасться все, але хочу щоб ти знала, мені тебе не вистачатиме.

– Знаю. І мені. – Схлипує подруга. – Просто знайди ту бабку-ягу і повернись додому, врятуй себе.

– Спробую.

Ми міцно обіймаємось, знаючи, що бачимось востаннє, дійсно востаннє. Більше не буде дзвінків і колективних занять спортом, зітхань, що життя несправедливе і дружньої підтримки.

І Шаала тут. Кицюня дивиться золотавим поглядом з розумінням, наче усвідомлює, що мені доводиться тікати. Втикається мордочкою у руки, а потім взагалі встає на задні лапи, передні ставить на плечі й нахабно облизує обличчя. Нявкає й швидко зникає поміж дерев.

Попрощалась.

Та, хто мала б ненавидіти.

Видихаю, рахую до трьох й заходжу у портал. Коротка мить і я стою на базарі. На справжньому, мать його, базарі! Повно відкритих наметів з дерев'яними вітринами, на яких, що тільки не продають: від фруктів до одягу та дорогоцінностей.

Розгублено озираюсь роздивляючись все навколо. Звідусіль йдуть люди, і не тільки. Тут повно дивних для мене створінь. Ось повз пройшла гномка, серйозно, яка штовхає мене маленьким плечем й фиркає, чого це я тут пройти не даю. Ось пропливає дивне створіння, явно створене з тіні, адже ніг у нього не бачу. І демони. З темними очима. Ходять, ніби в себе вдома. І феї. Різнобарвні, як метелики, з крильцями за спинами та сріблястим волоссям. І це ще не всі. Тут реально наче з якихось фентезійних ігор зібралися всі дивні творіння цього світу. Може творці ігор теж потрапляли в інший світ? Хоча, добре тут хоч орків немає. Бо це було б вже занадто.

Несподівано бачу Скоге. Сріблясте довге волосся у феї, ой, ну фейрі, так, зав'язане у хвіст, крильця мерехтять під сонцем, тонке та граціозне тіло вправно оминає натовп.

Серце пришвидшує ритм. Потрібно сховатись. Він же точно здасть Сееру. Озираюсь у різні боки й швидко ховаюсь за одним торговим наметом, й удаю, що просто покупець, якого дуже зацікавили….емм...уявіть, набори для БДСМ. Ну точно вони. Батоги, затискачі зі шкіри, зброя, щось на кшталт наручників, якісь кляпи. Прям ого!

– Леді цікавить зброя для виловлювання мілких драків?

– Драків? – Повторюю. Господи, а це ще хто такі?

– Леді не з наших країв. – З розумінням протягує продавець. – Леді людина.

Нарешті я дивлюсь на цього чоловіка. Краще б не робила цього. Обличчя схоже на...блін, навіть важко знайти порівняння, стару шкіру, ніс ніби у змії, але погляд ясний. На чолі татуювання срібним кольором чи мітка, хто його знає. А от тіло затягнуте в балахон з міцної тканини.

– Драки, леді, то мілкі створіння, які не дають господарям нормально жити у своїх володіннях. Відлякують удачу та щастя.