Читати книгу - "Коли твоє немовля — некромант!, Хелена Хайд"

— Ви що, приколюєтесь? Яка восьма вечора? Якщо ви за все своє життя так і не дізналися, то розкажу: навіть у денний час є встановлені законом норми рівня шуму! І якщо ви раптом не знаєте, то ваш електрофон їх сильно перевищує.

— У нас у будинку з восьмої ранку до восьмої вечора шуміти можна! — заявила гоблінка після ще однієї короткої паузи.

— Ви знущаєтеся?! — не витримавши, закричала Діна. — Наш будинок, на вашу думку, в якомусь паралельному всесвіті, чи що?

— Та й у паралельному всесвіті вдень так шуміти не можна, — авторитетно заявила я. — Відчиніть!

— Чого ви причепились? — злісно заверещала бабця, все ж таки відчинивши двері і показавши нам свою дратівливу пику бульдога, якому наклали купу прямо в рот, і він зараз намагався розпробувати смак. — Я вже старенька, чую погано. І моя музика, на відміну від ваших дітей, вдень грає, а вони он посеред ночі мені кричать!

— Та невже! — скипіла я. — Може, ви не в курсі, але діти — це не електрофон, і одним натисканням кнопочки їх не вимкнеш, а повернувши коліщатко, звук не зменшиш!

— А ви з чоловіком теж не електрофон? — хитро протягнула бабця.

— Чогось?

— Тогось! Верещете там ночами, наче хтиві свині, на весь район, і скачете так, що ваше ліжко по моїй стінці стукає — що мені, порядній літній жінці, аж соромно!

Опа! То ось у чому, виявляється, справа? Самотній бабці в старечому маразмі пригоріло від того, що в молодої сімейної пари по сусідству несподівано особисте життя почалося? І все б нічого… але йохана сокира, наш диван, на якому ми з Арком минулої ночі облаштувалися, стояв взагалі біля іншої стіни, яка ніяк не примикала до квартири цієї ненормальної!

— От і нема чого тут щось висловлювати! — продовжувала вона, люто мружачись. — Я маю право вдень слухати музику у своїй квартирі так голосно, як захочу!

— Повторюю ще раз: за законом ніт, не маєте! — випалила я, щосили борючись із бажанням передати Клавіка Діні і влаштувати трохи не інтелігентний і зовсім невихований мордобій. — Зробіть музику тихіше!

— Не зроблю! — нахабно заявила гоблінка, бридко випинаючи щелепу зі вставними зубами. І одразу ж спробувала зачинити двері... але не на ту нарвалась! Розлючена не на жарт, я виставила ногу, блокуючи двері, і витріщилася на сусідку.

— Зробите!

— Ану відпустіть! Інакше я варту викличу!

— Викликайте! Може, хоч вони пояснять вам, що совість взагалі треба іноді мати!

— Хто б казав про совість! — скрикнула бабка. І таки виштовхнувши мою ногу, зачинила двері... після чого музика стала ще гучнішою! Хоча до цього я була певна, що вона й так була на максимумі.

Розуміючи, що зробити з цією психічно хворою нічого не вийде (принаймні, нічого такого, за що не прилетіло потім за карним кодексом), ми з Діною, скрегочучи зубами, квапливо зібрали дітей і вийшли з візками на прогулянку. Ще диви — на той час, як повернемося, перебіситься.

Звичайно, дуже хотілося б, щоб ця мимра вигребла ще від когось із сусідів, але ми розуміли, що сильно сподіватися на це не варто. Окрім нас двох, у найближчих квартирах більше не було домогосподарських матусь маленьких дітей, яким гучна музика серед білого дня могла завдати незручностей настільки серйозних, щоб гавкатися зі сварливою сусідкою. Тож, певно, доведеться тримати оборону самим. Втім, навряд цієї притрушеної бабці вистачить надовго — поплюється і заспокоїться.

Усіма силами намагаючись заспокоїтися і більше не думати про сварливу гоблінку, ми неспішно гуляли городами. Незабаром тут уже будуть зріти вишні, абрикоси і шовковиця, щедро висаджені в кожному дворі. І мені на той час уже навіть можна буде спокійно поклювати на це добро добра, не боючись спровокувати у Клавіка алергію чи коліки. Що дуже навіть тішило — адже народись малюк на пару місяців пізніше, довелося б цього року від усіх цих фруктів якщо не відмовитися, то дуже в них обмежитись. А так і я вдосталь поласую, і синочку зайві вітаміни перепадуть.

Розслабившись, я підставила обличчя теплому сонцю і неквапливо штовхала візочка... аж раптом завмерла, не повертаючи за ріг, коли до моїх вух долетіло:

— Ну будь ласка, я вас дуже прошу!

— Та не треба мене просити, сходіть на пошту і відправте по-нормальному, тоді доставлю!

Причому обидва голоси я відразу ж впізнала: один із них, без сумніву, належав Дем'яну. А други був аж надто схожий на голосок тієї самої блондинки, що влетіла днями в нашу квартиру!

— Я вже сказала, що не можу просто надіслати цей лист! — роздратовано прошипіла блондинка. — Тому я прошу… ні, вимагаю зараз взяти його і доставити. Я заплачу вам, навіть не сумнівайтеся… Ось віддам ці сережки! Запевняю, вони вартують цілого статку!

Подавши знак подрузі, я разом з нею обережно визирнула з-за рогу і не помилилася! Поруч із Дем'яном справді стояла ця блонді, просто таки розмахуючи перед його носом знятими сережками, в яких я навіть зі своєї позиції чітко розгледіла по великому рубіну.

— Ні, дякую, але мені не потрібні проблеми, — тим часом упирався листоноша. — А життя навчило мене, що якщо тобі пропонують надто щедру плату за просту послугу, то проблеми обов'язково будуть.

— Не буде у вас жодних проблем, — не здавалася дівчина, владно блиснувши очима. — Це просто лист. На жаль, мені не можна відправляти його поштою.