Читати книгу - "Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко"

Поклавши дзеркальце на пісок, Ілля сів поруч.

— Дивитимусь я.

— Нічого подібного по черзі, — відпарював Сержан.

Під час заходу сонця була лише одна мить, коли погляд на небо загрожував покаранням. Очікування цілком могло виявитися довгим.

– Двадцять, двадцять один… – монотонно вважав Сержан. Дійшовши до ста двадцяти, він відштовхнув Іллю і вмостився перед дзеркальцем сам.

— Дивитимемося по дві хвилини.

Настала тиша. Я озирнувся на замок — чи ще немає охочих. Але хлопці ще не повернулись із мостів.

— Тарілки, що літають, бачиш? - поцікавився Ілля.

- Ага. Он сковорідка пролетіла… — сказав Сержан.

- Час. Відпочинь!

Тепер перед дзеркальцем я сидів. Сонце майже зникло за горизонтом, у сірому попелі морських хвиль згасав останній червоний куточок. Небо темніло, але лишалося звичайним. Та й що там можна побачити? Космічний корабель прибульців, що ширяє над планетою? Чи злощасну тарілку, що літає? Ну, нехай навіть і майне серед хмар іскорка, розкривши нам таємницю розташування спостережних пристроїв. Чи варто через це вигадувати ціле правило? З рогатки тарілки, що літають, не зіб'єш, а в тому, що за нами стежать, ми й так не сумніваємося. Не дивитися вгору під час заходу сонця. Не дивитися нагору…

- Час!

Над дзеркальцем знову був Ілля. Ми з Сержаном розчаровано переглянулися: сонячне проміння вже сповзало з флагштока сторожової вежі. Наставав вечір.

— Не зрозумів… — раптом здивовано подав Ілля. — Це…

Ми з Сержаном синхронно смикнулися до Іллі, намагаючись подивитись на відображення у дзеркальці. Від бажання подивитися нагору у мене навіть мурашки по спині побігли. Але ми не встигли.

На мить стало ясно. Маленьке кругле дзеркальце сяяло як прожектор, виплескуючи стовп сліпучого, наче навіть речового, твердого, колючого світла. Це тривало секунду. Пролунав дзвін скла, і дзеркальце розлетілося в його руках. Ілля слабо скрикнув, відхитуючись і притискаючи долоні до обличчя. Окуляри м'яко шльопнули на пісок поруч із почорнілими, каламутними уламками. Їдкий димок згорілої амальгами лоскотав ніздрі.

- Ілля! — побачивши, що він закидається на спину, я схопив його за плечі. - Що з тобою?

— Очі… — Іллю било частою, дрібною тремтінням. — Боляче…

Виверт не спрацював. Погляд угору, недбало замаскований дзеркалом, здався прибульцям небезпечнішим, ніж відкрита змова островів Конфедерації.

- Прибери руки! Ілля!

Він повільно відібрав долоні від обличчя. Очі були червоні, покриті багряною сіточкою судин. І – здивованими.

— Кола пливуть, — розгублено промовив Ілля. — Але ж я тебе бачу.

Весь вечір Ілля насолоджувався становищем героя. Він лежав на дивані в тронному залі. Рита з Інгою метушилися навколо, щохвилини змінюючи йому примочки на сльозливих, запалених очах. А ми сівши поруч, напівголосно говорили про те, що сталося.

Очі Іллі врятувало дзеркало. Дзеркало розкололося і помутніло, відобразивши лише малу частину спрямованої нього енергії. Промінь був такої сили, що розбив скло подібно до удару каменю.

Найприкрішим виявилося те, що Ілля не встиг розглянути таку таємницю, що ретельно охороняється. У дзеркалі, як він розповідав, майнуло щось сіре, плоске, що стрімко опускалося з зеніту. А потім у центрі цього сірого, округлого, падаючого зверху тіла блиснув білий спалах.

Припустити можна було все, включаючи тарілку, що літає. Тимур, наприклад, наполегливо відстоював цю версію. Але мені здавалося, що все набагато складніше. Мені ніколи не подобалися завдання, в яких відповідь напрошувалася сама собою.

Сперечалися ми азартно, і Том, який нічого в розмові не розумів, занудьгував. Але хвилин за п'ять настала його черга —