Читати книгу - "Експрес до Ґаліції, Богдан Вікторович Коломійчук"

Чергові знову виструнчилися. 

— Так є, пане комісаре! — ​знову в один голос відповіли вони. 

Якийсь час Вістович мовчав, дивлячись кудись на сходи, що вели на другий поверх, де був його кабінет. Крізь пелену похмілля розум комісара намагався зрозуміти, де зараз можна дістати якнайбільше відомостей про ці вбивства. Матеріали, без сумніву, замкнені, а канцеляристів сьогодні на службі немає. Телефонувати Шехтелю? Також марно. Навіть ведучи таку справу, директор не схопиться з-за великоднього столу тільки для того, щоб поспілкуватися з Вістовичем. Що ж до Самковського, то невідомо, чи після звільнення він залишився у Львові. Швидше за все, повернувся на свята до рідного Дрогобича. 

— Маєте найновіші газети? — ​запитав він у чергових. 

— Так є, пане комісаре! Зараз! 

— Тільки цієї мені не потрібно, — ​Вістович вказав пальцем на розгорнуту шпальту «Kurjera Lwowskiego», що правив їм за скатертину на столі. 

Обоє у відповідь реготнули й витягнули з поштової шафи перев’язаний пакунок. 

— Це за три попередні доби! 

— Чудово. І ще дайте мені цигарок. 

Чергові здивовано вибалушили на нього очі. 

— Дайте мені цигарок, матолки два, бо зараз дістанете за те, що жерли на посту! — ​гаркнув на них Вістович. 

Ті миттю подіставали з кишень кожен по кілька сигарет. Забравши їх і вклавши у портсигар, комісар подався врешті до кабінету. 

Всередині найперше відчинив вікно й підійшов до столу Самковського. Як завжди, на стільниці панував ідеальний порядок: рівно складені папери, зв’язані папки, олівці підстругані однаково, як за міркою. На кріслі висів вовняний коц. Вовна його просмерділася тютюновим димом і місцями мала дірки. Втім, якщо залишилися папери і його улюблений коц, значить, Самковський ще не встиг передати справи й мусить повернутися після свят. 

Комісар підійшов до свого столу, де, на відміну від робочого місця ад’юнкта, панував безлад, вмостився у своє крісло і, закуривши, взявся перечитувати газети. Поступово, шпальта за шпальтою, стаття за статтею, він більш-менш починав розуміти, де й за яких обставин відбулися всі три вбивства. Журналісти особливо наголошували на тому, що, вбиваючи поліціянтів, невідомий маніяк щоразу здійснює той самий ритуал. Після смерті вибирає трупам очі. 

З неприхованою іронією кілька видань написали, що слідчого в цій справі, ад’юнкта Антоні Самковського, звільнено з поліції за неналежне виконання служби. І правильно, мовляв, нічого доручати такі справи жовтодзьобим дилетантам. Коли місто в передвеликодній час змушене жити в страху, то розслідування таких справ слід доручати справжнім майстрам, як‑от директору поліційному Вільгельмові Шехтелю. 

Вістович криво всміхнувся. Можливо, Шехтель колись і був добрим детективом, але кілька років на посаді директора перетворили його на звичайного бюрократичного щура, який понад усе дбає, аби на емеритуру піти з добрим статком. А тому хоче, щоб усі звіти до Відня писалися так, мовби у Львові немає жодного злочинця. Замість них лише ксьондзи й монахині в молитовних процесіях. Ніби немає шльондр і перемитників, ґвалтівників і збоченців, крадіїв і вбивць… 

Через годину, занотувавши все необхідне в блокнот, Вістович спустився донизу. Сніданок у чергових закінчився, і вони тепер звично нудьгували на своєму посту. Він повернув їм газети й попрощався. 

На вулиці рушив до трамвайної зупинки. Трамвай у цей день робив усього кілька рейсів, але один із них, згідно розкладу, був за п’ятнадцять хвилин. Це була електрична лінія «Z», що провадила на Замарстинів. Звідти Вістович збирався прогулятися на станцію Підзамче. 

Дорога загалом зайняла в нього пів години. А завдяки прогулянці на свіжому повітрі майже безлюдним тереном похмілля його практично минуло. На станції не було ані душі. Тільки сторож ліниво глянув у його бік і далі втупився у свою газету. Комісар мовчки пройшов повз нього й попрямував уздовж товарних колій, де, як він знав, були старі склади. Дорога була тут широка, призначена для возів, що тягли звідси вантаж у місто, але курна і повна крем’яха, яким засипали ями. Йти ставало незручно й важко. 

Попереду несподівано виникла чоловіча постать. Невідомий, як і Вістович, був одягнений у довгий плащ і капелюх. Вони йшли приблизно в одному темпі, аж врешті чоловік попереду почав сповільнюватись. Постать раптом видалася Вістовичу знайомою. 

— Агов, там! — ​гукнув комісар. 

Чоловік зупинився, але повертатися не поспішав. Вістович зупинився й інстинктивно потягнувся до браунінга в кишені. Того самого, що відібрав у Редля. Чоловік попереду нарешті став до нього обличчям. Одночасно зблиснули скельця окулярів і револьвер у руці. 

— Самковський! — ​здивовано промовив комісар. 

Той опустив зброю. Подив його був не менший. 

— Що ви тут робите, Самковський? — ​швидко наблизившись до ад’юнкта, запитав Вістович. 

Водночас він придивився до обличчя підлеглого. Воно було вимучене й неголене, так само, як і обличчя самого комісара. 

— Важко сказати, що я тут роблю, шефе, — ​зітхнув Самковський, ховаючи зброю. — ​Але тут безлюдно, отже, я можу почуватися в безпеці. 

Вістович подивився на нього одночасно з недовірою і співчуттям. Навколо справді було порожньо, якщо не враховувати кількох бродячих собак, які сновигали поміж коліями, старими загорожами і горами важкого іржавого залізяччя. Проте безпечним це місце точно не назвеш. 

— У місті мені за кожним кутком ввижається Брюкнер, — ​мовби прочитавши його думки, пояснив Самковський, — ​це той маніяк, що вбиває поліціянтів. 

— Мій давній знайомий, — ​промовив Вістович і сплюнув у пилюку. 

Ад’юнкт кивнув. 

— Я багато маю розповісти вам, шефе. Хоч, може, якась частина вам уже відома. 

— Знаю, що вас звільнено, — ​промовив комісар. 

— Це не найгірше, — ​криво посміхнувся ад’юнкт, — ​мене невдовзі чекає суд. І розраховувати на м’який вирок у мене немає жодних підстав. 

Вони пішли поволі в бік міста, і комісар вислухав його розповідь про засідку на Погулянці й смерть Заремби від руки Берла Брюкнера. 

— Смілива авантюра, — ​чи то похвалив, чи то покепкував з нього Вістович. 

— Шкодую, що на таке зважився, — ​сказав Самковський. — ​Тепер кінець усьому. В мене більше ані грошей, ані… 

Він замовк, проте Вістовичу здалося, ніби той хотів сказати «ані бажання жити». 

— Послухайте, ад’юнкте, ви ж мешкаєте неподалік? 

— Пів милі звідси, — ​відповів той. 

— Може, хоч тут, на Підзамчі, відчинена яка-небудь кнайпа? Я б зараз душу продав за гальбу холодного пива. 

— Можливо, «Тлуста риба». Це те саме місце, де я вперше зіткнувся з Брюкнером, — ​з сумнівом у голосі сказав Самковський, — ​але, щиро кажучи, мені не хочеться туди потикатися. 

— Годі вам, — ​комісар узяв його за лікоть. — ​Тут ми на видноті, а це ще гірше. Ходімо, я маю до вас розмову. 

«Тлуста риба» справді була відчинена, щоправда, всередині нікого, крім господаря, не було. Зайґельт розставляв на поличках над шинквасом якісь трунки в різноформних і різнокольорових пляшках.