Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

з товариством Козютка-Млодютка й Ціми. Такі Пояснення виснажували більше, ніж недавня хвороба, однак історія з моїм відвідувачем занадто близько висіла в повітрі. Вистачало тільки одного невідповідного слова, одного руху – і тоді що? «Ти пишеш біографію людини, якої не знаєш?» – «Так, я пишу». – «Як же ти можеш писати біографію людини, якої ти не знаєш??» – «Я сам не знаю». – «Чого ж ти погодився писати його біографію?» – «Так склалися обставини, і я не міг …» – «Ти не міг? Ти не міг?» – Вже сама ця інтонація – «Ти не міг?» – Ні, ліпше брехати, вигадувати, які завгодно нісенітниці, тільки не наводити її на слід мого відвідувача.

Аж дивно, що брехати виявилося так важко, хоч невинніша брехня, ніж моя, ледве чи існувала, бож вона нікому не шкодила; крім того, мене ніби виправдували обставини, в які я потрапив. Скільки на світі, якби порахувати, ходило людей, яким доводилося і не так брехати, і вони не відчували з приводу цього найменших мук сумління. Щасливці. Чи, може, всі вони потаємно писали біографії своїх відвідувачів і приховували це так старанно, що нікому не спадало на думку запідозрити їх? Що я знаю про інших? Що таке взагалі брехня? Припущення, згідно з яким, щось відбулося, або взагалі не відбулося, або відбулося інакше, а це хіба аж таке важливе? Воно могло відбутися і пізніше з більшою чи меншою послідовністю, і ніякого лиха від того не скоїлося б. Щоправда, чомусь у моєму випадку таки скоїлося лихо, бо від усіх цих роздумувань, які мали виправдати мене перед самим собою, а головне заспокоїти, я впав у депресію, і хоч ці пояснення подобалися мені, як чуда у вітрині, закупити які тільки бракувало грошей, мене не залишало відчуття, що я роблю все не так і що це «не так» матиме ще згубні наслідки, про які я навіть не здогадуюся, хоч якось нібито й знаю, що вони вже чатують на мене.

Я аж упрів, заки скінчив говорити, ніби прочвалав кілька кілометрів, однак мою схвильованість дружина, на щастя, сприйняла як рештки хвороби і тільки спробувала порадити не надто завантажуватися антикварними справами. Мовляв, справи почекають, та й взагалі ліпше було б, якби я залишився дома, заки остаточно видужаю, на що я так ретельно поспішив відповісти (дивно, що в такі хвилини мозок продукує чуда потрясальної логічности) посиланням на невідкладність купівлі гравюр, які я нібито хотів придбати, мовляв, вони настільки цінні, що вдруге я ніколи не матиму вже нагоди добігти чогось подібного за таку малу ціну (я навіть здолав назвати їй якісь цифри) аж вона трохи здивовано подивилася на мене. Я приготувався, що вона зараз почне розпитувати, бо я явно переборщив, і тоді я не витримаю і розповім їй усе до нитки про мого відвідувача, а тоді – хоч у воду, але вона тільки опитала, о котрій приблизно годині чекати мене назад. Це означало, що я її переконав, і мені вільно йти, не викликаючи жодної підозри. Адресу я розшукав досить швидко. Це був старий громіздкий п’ятиповерховий будинок з ліпленими аркадами над брамою і над вікнами, якраз навпроти трамвайної зупинки. На трамвайній зупинці стояла бабця і жувала помаранчу. Я обійшов бабню, трохи потоптався перед мідною таблицею з прізвищами, освітленою електричним ґудзиком, а тоді подзвонив.

У замку засичало, двері автоматично відчинилися, і я побачив світло. Всередині на шахматних стінах вестибюлю висіли скойки з масивним сяйвом, що, напевно, лишилися від того, хто йшов передо мною. Для певности я глянув, де вимикач, однак не знайшов, а шукати полінувався, припускаючи: коли мені відімкнули двері, то напевно засвітять і світло, якби воно мені на півдорозі згасло.

Сходи починалися не зразу. їх відвели в самий кінець вестибюлю, що скидався радше на проїзд у двір. Здається, так воно раніше й було, лише згодом браму до двору замурували і підлогу уклали мозаїкою. Посередині цього вестибюлю чи проїзду великими шпилястими літерами полискувало вимощене «Salve», від чого вестибюль скидався трохи на лазню. Я собі так і уявив, що в спеку тут мусів би сидіти портьє і кожному, «Хто заходив, залежно від темпераменту, пропонувати попаритися або стати під холодний душ, перш ніж іти далі. Зрештою, не виключене, що кожна скойка з світлом і справді містила в собі душ, бо мені здалося, що під кожною такою скойкою мозаїка трохи стерта, ніби її виковзали босими ногами.

Перед сходами, де кінчалася мозаїка, гіпсовий сильфід, пофарбований під дерево, густо поцятковане сучками (маляр напевно гадав: що більше сучків, то більше гіпс скидатиметься на дерево), тримав на плечах ліхтар, оформлений у напіввідкриту мушлю. Зразу за сильфідом світло погасло, і я, тикаючися в поруччя, що з’являлися скрізь, куди я простягав руку, ніби вгорі, де кінчалися сходи, крутили м’ясорубку, з якої потоком в усіх напрямках ішли поруччя, піднявся до майданчика і там, з острахом, що то раптом виявиться дзвінок, намацав ґудзик на світло.

На сходах устоювалася тиша, яку порушив тільки скрежет трамваю знадвору, що раптом приєднався до моїх кроків. У сусідньому будинку зачинили вікно, і дівчина, що притримувала шибки, помахала мені пальцем крізь отвір і зникла. Я минув ще один майданчик.

Напевно я зійшов занадто швидко, хоч мені здавалося, що я йду довго, бо в дверях, на яких висіла таблиця з прізвищем родини, де, як запевняв Дом, бував мій відвідувач і де я збирався вивідати про нього конкретні дані, мене ніхто не чекав, двері залишилися наглухо зачинені, ніби я й не дзвонив знизу.

Я постояв трохи і, не чуючи жодних виявів життя, підніс палець, щоб натиснути на дзвоник, коли двері розчахнулися, мало не зірвавшися з завісів, мені навіть здалося, що валиться стіна, і дебела дівчина за петельки з розгону просто на мене випхала підстаркуватого чолов’ягу. Я ледве встиг відскочити набік і притулився до стіни, щоб мене не змело вниз.

– Мельпомено, – плаксиво мимрив чолов’яга, балянсуючи чомусь на одній нозі, ніби він їхав на ковзанах, і витягуючи з настовбурченого ковніра хомутасту шию, – музо моя, я вас увічню, тільки забажайте! В оді, тріолеті, сонеті, рондо, навіть у вільних віршах. Ну погодьтеся. Не будьте такою жорстокою. Благаю, заклинаю вас…

– Марш униз, бо спущу зі сходів! Моє терпіння урвалося!

– Я вас увічню!

– Він мене увічнить! Ах ти ж попелюх нещасний! Я плюю на таке увічнення з найвищого дерева.

– Мельпомено!

– Розпутнику старий!

– Що я мушу чути?

– Підбери нутрощі і марш униз!

– Таж я …

– Ну, швидко буде?

– Мельпомено, благаю,