Читати книгу - "Празька школа: хрестоматія прозових творів, Віра Просалова"

class="p1">Так і сталося! Навчилися їсти м’який руський хліб, і зм’якло мужнє половецьке серце. Почали висиплятися на м’яких перинах з руськими дівчатами, і перестала їм Русь бути ворогом, бо вже й діти їхні були піврусичами. Стали плекати пшеницю й зробилися руськими орачами, їхніми погоничами й слугами. Не захотіли бути далі панами степу, бо тяжкі й суворі були обов’язки степового пана! А прислужникам Русі спокійно й вигідно жилося під чужим паном і чужим богом...

Дід докінчував свої шепотливі міркування, і за кожним його словом усе нижче й нижче хилилася Отрокова голова. Так! Не було ніякого сумніву: вся вина на нім! На нім, що, давши здолати себе сумніву у власні сили і віддавши нарід у опіку чужим богам, промарнував і половецьку вдачу, й половецьку душу. Думав, що помститься Русі, коли перейме силу її богів, але не помічав, що робив це лише тому, що це було легше й спокійніше, ніж сполягати на власний меч і власних богів. Обманювався й обманював!…

А після довшої тиші, коли в шатрі не було навіть чути і дихання присутніх, підійшов Отрок до діда, схиляючись перед ним в очікуванні присуду. І спокійно вислухав його...

Була північ, але таборовище ще не спало. Зойки й лемент ступали до високого неба, тривожні нарікання над тим, що навіки мусить відійти до зоряних степів. Та коли з шатра вивели врочисто вбраного Отрока й підвели до нього коня з «сідлом мертвих» — усе затихло. І коли висаджували Отрока на коня та примоцовували до високої спинки, немов безвладного трупа, і коли страшний поїзд вимчав у темний степ — ані подиху стогону, ані шепоту болю не видала жертва, почот і глядачі...

І знов, як перед роками, мчав страшний поїзд нічною тишею. Лише коцало копито об копито, шелестіли трави, рипіли сідла, місяць здіймався млиновим колом над краєм степу. Але в Отрокові не було вже ніякої думки: поїзд мертвих з бездушною жертвою!

Лише, як під жертовним ножем, падала в яму страшна жертва покути за минуле й офіра надії за будуче половецького племені, — тоді лише тяглий крик, немов викрик раненого звіра, промчав над степом... І була в нім і тривога, і гордість, і одвічна жадоба відплати!

БРАТ

Пам’яті брата

Ми лежали на маленькому острівці серед Богу. Як утікали з дому, ледве встигли вхопити торбу. А в торбі на кожен випадок уже було приправлено: сухарі, кусник сала, трохи солі. Тютюну, здається, забагато вхопив. Шкода, мамі мало лишилося.

Утікати ж довелося майже з-під рук цілого відділу червоних курсантів. Оточили зненацька село з трьох сторін і почали виловлювати мобілізованих. Але школа стоїть трохи осторонь, і до нас не встигли. Крива Настя поза городами пришкутильгала й таки попередила.

І ми з братом утікали. Утікали в лози, в очерети, в трістя, до дідька... тільки б далі од червоних. Вискочили з подвір’я в дубовий лісок, скотились в рів. Попереду пригнувся й біжить брат... Братіку любий! Худі литки жалісно теліпаються в широких халявах чобіт, куца шинелина збирає торішні реп’яхи. Мені перешкоджає торба...

Братіку!.. зараз у соняшники... перескочимо до Богу... на овечий острівець... (А чому овечий? Смішно й немає духу сміятись).

Сонце сідало червоним колом за мутний, ніби задимлений обрій. Від села зачулися стріли, заторохтів кулемет... Саме вчас!...

Але ми вже скочили в соняшники й пішли випроставшись. Потім, як злодії, визирнули на луку, промчали берегом і стрибнули у верби. Роззулися, зняли штани й по коліна вгрузли в гидко-м’який мул та аж по пояс у воду... Вилізли на острівець, обмили смердючий мул і залізли у верболози. Там віддихнули, засапані й пошарпані, одяглися й лягли на розстелені шинелі.

Сонце забігло за обрій, вечір швидко поглитав перед нами обриси залізного мосту далі по течії. Виразнішим став гуркіт Богу на сухій гряді. Над водою знялася легка імла, і перша її смуга струснула худими плечима брата. Він сів і сперся руками об землю, ніби от-от приправляючись скочити й кудись бігти.

— Прокляті! Брате! Думав ти над тим, навіщо ми тут ховаємося? Скажи, думав? Навіщо ми ховаємося?... Пси халабудні... О, вовки не втікали б, ні!...

Що сталося з братом? Звідкіль узявсь у нього цей запальний тон і палкі рухи? Чому блищать очі, як ще я ніколи не бачив у нього, завжди спокійного, трохи блідого, трохи, мені здавалося (прости, братіку!) — лінивого на думку. Він був для мене в цей мент несподіванкою.

Що ж я, заскочений його переконаністю й змістом мови, міг відповісти йому? Що не можна лишити — може, і на смерть — стару матір, малу сестру й його слабкого? Це ж бо не була відповідь... То скільки разів гнав я від себе спокусу … й мовчав...

Та брат відгадав мої думки.

— Ти думав про наших? А хіба ж їм краще, як ми вдома? Хіба ж не мусимо ми ховатися більшу частину часу? Все одно ми для наших як би вдома й не були. Хіба не мобілізують нас щотижня, а ми мусимо викручуватися й терпіти знущання. А мати? І їй, повір, було б легше, якби вона знала, що ми десь у своїх, десь боремося, а не ховаємося тут як зацьковані... От вони зараз сидять і тремтять за нас: чи втекли? куди? коли вернуться?... Які тепер зарібки? Чи тобі школи шкода?... Покинь!... Досить уже познущалися над нами!...

Він став на коліна і, заціпивши п’ястуки, затряс ними в напрямку до села.

— Ні! Ти як собі хочеш, а я не можу терпіти! Чуєш … не можу терпіти вже тих азіатських облич, що за цей рік засмерділи мені очі... еге... і очі можна засмердіти... можна!... Я, братіку, піду!... Туди, куди йдуть усі сильні... ти не бійся!... я вже видужав …

Брат стояв навколішках і стискав п’ястуки. Видужав!… Де йому, що перед тижнем устав зі смертельного ложа!... Але я не пізнавав його! Він виріс і змужнів.. Коли це сталось?... Хіба за той час, що ми перебігли з дому на острівець? За цих півгодини? Довго, мабуть, думав він і багато передумав, якщо це враз вибухле слово змінило ще півдитяче обличчя й перетяло от зараз зморшкою досі гладке чоло.

Що я міг відповісти йому?

А брат не мовчав, і слова вже плинніше й послідовніше злітали