Читати книгу - "Я, Ректор і наша Таємниця, Рома Аріведерчі"

ТЯН

Як добре, коли ти не жаба, ви навіть не уявляєте. Тільки б не перекинутись від якоїсь несподіванки, бо тут не вийде повернути людську подобу. Пан ректор мене довіз до воріт і злетів на башту. Встигла тільки домовитись, щоб після бойовки віддав моє золото. Він згодився на диво беземоційно. Мабуть, уже відчув, що воно наше спільне. А може переживав, що так мало часу для порятунку пари.

А це погано, якщо відчув - бо віддавати своє дракони полюбляють трохи менше, ніж втрачати пару. Бо тоді пан ректор може не схотіти заплатити прем’єрові. Жаба - ха-ха - задушить.

А от менше треба було наступати на браслети захисту. Що за безглуздий випадок, хто ж міг таке передбачити?

Я навіть сердитись тепер на нього не можу. А так хочеться.

Що ж. По одній проблемі за один раз. То ще не завтра - передавати хабар за переділ земель. Хоча я б не проти, щоб і сьогодні.

Але сьогодні у мене завдання номер один - дістати сукню на бал. Ну тобто купити. Всі зараз в довжелезній черзі до панни декана побутового факультету.  Я вже не втовплюся. Та й уявляю, що вона мені начаклує. Якби не мамусин захист, ця кобра разом із близнючкою мене б навпіл розірвали й живцем зжерли. Змії люблять жабок. Навіть без кетчупу.

Так шкода, що феї-хресної в мене немає, от же ж халепа! Добре, що хоч карета не потрібна.

А то б розвалилася на цій щербатій бруківці й перетворилася на гарбуза.

Я й сама по вулиці не біжу, а перестрибую з каменя на камінь - боюся провалитися в яму на дорозі.

Від підскоків і несподіваних тичків перехожих, які мене не бачать, всі цінні думки повилітали крізь вуха. Крім однієї -  Валеріана треба дотиснути. Довести, що я тут найстильніша, найбажаніша й найбагатша. І можу вирішити проблемки його зачуханого князівства. 

Бо підкочує він бадьоро, але ж і Фіолента його  манить. Мої, ну тобто поки що не мої, володіння більші, так там саме болото. Ніхто ж не в курсі, що сховано на дні Кринжової Трясовини. Та й дістати скарби без мене - зась. Можна й признатися покровителю, що у мене золота більше, ніж  він уявляє. Тільки потім від заміжжя з ним не відкараскаєшся. То теж для мене зась.

А Фіолентине королівство  дуже привабливе . Знаходиться на перехресті важливих шляхів, має свою спеціалізацію в цьому світі. Я б сама не погидувала таким посагом. Це вам не напівруїни якогось замку на скелі, без вікон і дверей.

Та що вже поробиш. Пара є пара. З усіма її недоліками.

Зате пан ректор красивий. А Фіолента тільки симпатична. І гарно доглянута.

От Валеріан і роздивився, хто тут найкрасивіший, бо не сліпий. А ще він хоче наставити роги панові ректору. Бо таке ще нікому не вдалося. Замануха з заманух для самців виду хомо сапіенс..

Так, про що це я?

Про сукню. 

Треба вибратись з натовпу й просто купити в місцевих майстрів. Або майстринь. Воно може й не заведено серед магинь ходити в пошитому, а не начаклованому.

Зате пошите не перетвориться на гарбуза в непідхожий момент.

Нагледіла тут одне. Сказали зайти перед закриттям, віддадуть зі знижкою, бо замовниці не підійшло.

Мене знову штовхнули, та так, що синець буде.

А щоб їм всім повилазило. Ну й що, що не видно мене, штовхатися нащо? 

- Куди це ви зібралися прин… адептко Тян? - вкрадливо проказав пан ректор просто над вухом. А я аж підскочила від несподіванки. І одразу розсердилася.

От що він тут робить, скажіть мені, тільки чесно? До чергової дами серця підкочує?

- Так просто, хочу трохи ноги розім’яти, пане ректоре. - чемно відповіла. - І прошу зняти з мене невидимість. Бо.. Бо. Бо на мене перехожі наштовхуються, не встигаю відскочити, от нащо.

Не казати ж йому, що сукню адептці-невидимці ніхто не подасть. Та й чутки розійдуться.

- Королева категорично  заборонила. - холодно відмовив цей тиран. 

- Вона заборонила в академії. Навіть не так - щоб очі її не бачили й ніхто з адептів і викладачі. От де ви тут бачте королеву чи адептів?

- Я себе бачу. А я викладач.

- А мене ви бачите? 

- А як же, я ж за вас відповідаю.

- Тоді ви порушили наказ королеви. Мої поздоровлення, пане ректоре. То вже тоді порушуйте до кінця. Бо мене тут затопчуть.

- Добре адептко, ваша взяла. Ну додадуть мені ще тисячу років до довічного ув'язнення. Це ж дрібниці для вас.

- Ага, дякую. - я вклонилася за всіма правилами, склавши долоні перед собою й з прямою спиною. І тільки потім згадала, що тут в ходу реверанси. Але пан ректор, як справжній експат, не помітив моєї помилки. Або удав, що не помітив. 

Він дуже ввічливий, що є, те є. Не може ж моя пара бути створеною з одних недоліків і зубів з кігтями.

- А, ммм…, пане ректоре, можна спитати?

Він велично кивнув, хоч може навіть і не розчув, бо роззирався навколо - явно щось шукав. А може когось, якусь даму серрррця. Може у нього побачення тут. Бо нащо б він покидав замок?

- Пане ректоре, можна спитати про особисте. - уточнила я на всяк випадок.- вам у яку сторону?

- Мені ? Мені… Мені, здається - он в ту. А вам, адептко?

- А мені в протилежну, пане ректоре. Приємно було зустрі…

- Ви мені, адептко, зуби не заговорюйте. У вас тут побачення з адептом Валеріаном?

- Це занадто особисте питання, пане ректоре. Тому не відповідатиму. Але, як не важко здогадатися, з адептом Валеріаном я можу бачитися і в академії. Я тут просто моціон роблю. Фізкультура ж корисна? Рух - це ж життя.

- Гм. Так  все ж кажіть, де ми зустрінемося. Щоб я знову зробив вас невидимою ще до площі перед замком. А то самі розумієте…

- А. Ага. Он бачите годинник?

Трояндовий годинник, місцева пам’ятка культури, на якому години й хвилини відмічалися розквітом і опаданням  троянд, як не важко здогадатися. Він здавна був місцем зустрічі всіх з усіма. І показував уже пів на п’яту. 

- Ми з вами зустрінемося під годинником десь о сьомій, пане ректоре. Якщо звісно ви не намірилися провести ніч з якоюсь дамммою.