Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан"

Злата сонно відкрила очі, на дворі вже день. Чула спокійний белькіт сина. Посмішка торкнулася вуст. Підняла голову, й була дещо збентежена. Власія на руках носив Нестор. Серце здригнулося. Погляд пробігся по ньому, він стояв босоніж, одягнений у білі штани та таку ж сорочку, яка була розстібнута. Злата ще раз кліпнула. Вона не пам’ятала, як вчора лягала спати, але з того, що бачила, зрозуміла, Нестор ночував тут. Напружилася. Пам’ятала як вони у трьох спустилися на вечерю. Як насилу з’їла вміст тарілки, аби ніхто нічого не сказав. Піднявшись в спальню прилягла, а далі не пам’ятала нічого.

Знову кліпнула очима. Такий вигляд Нестора красномовно говорив, про те, що він таки справді ночував тут. Це приємно здивувало, адже чомусь гадала, що він піде.

— О! Наша мама прокинулася.

 З посмішкою промовив чоловік, й почав з малюком наближатися до неї. Знову дивився на неї так пильно та прискіпливо, від цього погляду тіло затріпотіло. Малюк вдоволено посміхався дриґав ніжками, і тягнув до неї рученята. Посміхнулася йому, й теж простягнула йому руки. Нестор передав їй сина, присівши поруч.

— Як ти почуваєшся, моя мила?

— Дякую, значно краще!

Не дивилася на нього, адже кохала його, і сердилася одночасно, «А ще боялася того, що їх чекає, і чи чекає взагалі? Це все страшенно лякало і нервувало». Малюк посміхався, тішився, Злата ж гралася з ним, поклавши малюка собі на ноги, навіть не дивилася на чоловіка. Хоча від хвилювання та радості, ледь пам’ятала себе, але страх псував відчуття щастя.

— Злато, нам пора на обстеження. — У пів тону заклопотано нагадав Нестор.

Перевела погляд на чоловіка, він надто відверто дивився на неї. Від цього погляду перехопило подих. Та піддаватися його чарам не збиралася. Бо він, і тільки він винен, що вона стільки страждала. «Міг просто сказати, що живий...».

— Я поїду, та лише у ту клініку з якої вчора Галина викликала медиків.

— Це були люди із моєї клініки. — Тихо кинув Нестор.

Злата нахмурилася. «Могла б здогадатися. Йому на зло не хотіла їхати у його клініку, але ж я й попереднє обстеження проходила там. Тож доведеться їхати».

— Мені спочатку потрібно сина погодувати.

Нестор посміхнувся й повідомив.

— Злато ми вже поїли, і підгузки поміняли. Уже десята, так, що нам потрібно поквапитися.

Дівчина важко зітхнула. Взяла малюка на руки, притуливши до себе, хотіла встати, як у двері постукали.

— Заходьте. — Дозволив Нестор.

Злата напружено зиркнула на нього. З його появою все змінювалося. У домі появилися нові правила, раніше сюди всі входили без дозволу.

У спальню увійшла Інга, й зупинившись біля порогу несміло привіталася.

— Доброго ранку! Злато Андріївно, нам з Власієм пора на прогулянку.

Поглядом повним запитань, дівчина глянула на Нестора, він простягнув їй руки, аби взяти сина. На обличчі чоловіка вигравала щаслива посмішка. Зітхнувши віддала малюка.

Няня ніжно шепочучи одягала Власія. Злата повільно встала з ліжка, почувалася надто кволою. Мала кілька бажань, яким сьогодні точно не судилося здійснитися. Хотілося залишитися на одинці, і ще хоч трішки поспати.

 Почувалася незручно, адже лиш тепер збагнула, що спала в одязі. Відчувала на собі пронизливий погляд Нестора, під яким поводитися природно не могла. Підійшла до вікна. День видався похмурим та вітряним. «Отже, потрібно одягатися тепліше».

Подалася до санвузла, няня саме йшла до виходу. Злата поцілувала Власія, та зникла за дверима санвузла, клацнувши замком, боялася аби Нестор не зайшов сюди.

Швидко сполоснулася. Застрибнула в банний халат, посушила волосся, й з трепетом повернулася у спальню. Була дещо приголомшена, Нестор саме застібав чисту попрасовану сорочку, і вже був одягнений у темно-сині штани від костюма.

Розгублено дивилася на нього, не зовсім розуміла, що відбувається, адже чоловік переодягнувся. «Цікаво, де він взяв чисті речі?

Романов оглянувся. Відчувала як його погляд пронизує її, та заглянути в його очі не зважилася. Шалено хвилюючись подалася до шафи. Де обрала зручну в’язану сіру сукню, панчохи та білизну. З усім рушила до санвузла. Підняла погляд, коли мало не наштовхнулася на Нестора.

— Ти, куди, моя мила красуне? — Стояв перед нею, допитуючись чоловік.

— Переодягатися. — Дівчина збентежено кліпнула очима, відчувала, як серце гупотить у грудях.

— Ти можеш зробити це тут. — Надто впевнено заявив чоловік.

— Мені... — Хотіла сказати, що їй не зручно, але замовкла, й опустила очі. Від того, що він стояв так близько, по венах розносився струм. Злякалася свого нестримного потягу до Романова, й відступивши на крок, видавила. — Мені у санвузлі буде зручніше.

— Злато, ти й досі, моя наречена... — Потужним тембром нагадав чоловік.

Злата великими очима дивилася на нього. Він мав рацію, але було дещо, чого він не врахував.

— Несторе, ми були знайомі з тобою лише три місяці, а не бачилися рівно рік... — У голосі звучала не прихована образа та докір.