Читати книгу - "Дитина від батька мого чоловіка, Олександра Багірова"

- Вони не можуть бути справжніми, - мотаю головою з боку в бік, як заведена. Мене як громом пронизує страшна здогадка, - Ти... ти... через ось це, - тицяю пальцем у телефон, - Ти тоді засумнівався у своєму батьківстві? Тому від мене віддалився? І ніс усі ті моторошні речі?

- Скажи спасибі, що шию тобі не звернув, - а в очах пекло палає. Дивлюсь і падаю разом з ним у прірву, і виринути немає жодного шансу.

- Хто це надіслав?

- Не знаю, пробити не вдалося, всі хвости підчищені. Може твій коханець і прислав, - моторошно бачити його так близько, відчувати кам’яну стіну між нами.

І не пробитися, не зруйнувати її. Так, дороги назад немає. Але я не можу, не хочу залишати в минулому цей бруд. Не можу змиритися, що він вважає мене зрадницею. Я винна багато в чому, але тільки не в подібній гидоті. Хочу розібратись, довести йому. Хоч і розумію, навіть якщо він і дізнається правду, це не перекриє моїх інших гріхів.

Але як довести, що я не маю жодного відношення до цих ганебних фотографій? Варіант у мене лише один.

- Він ніколи їм не був, Владе, - дивлюся в його неможливі очі, поглядом хочу передати, наскільки він помиляється. Усередині все спалює вогонь розпачу.

Рука тремтить. Телефон ледь на падає з рук. Але все ж таки набираю номер по пам'яті. Вмикаю гучний зв'язок. Брови Влада повзуть вгору, на обличчі суміш недовіри та здивування.

- Так, - на тому кінці насторожений голос друга.

- Льош… це… я, – голос сів, долоні спітніли. Чому ж так страшно?

- Так, пташка, що трапилося? - вже м'якше.

А Влада зараз підкидає. Повітря в машині таке пекуче, що обпалює легені. Дивиться на мене невідривно, готовий розірвати. Усвідомлюю чітко – я йому не байдужа. І тут справа не в ненависті, минулих образах, щось більше. Вражене самолюбство? Або ...

- Я тут із Владом… - у горлі пересихає. Чому так важко говорити?

- Здогадався.

- Скажи… будь ласка… між нами колись із тобою щось було? – фарба заливає щоки. – Просто тут дивні фотографії мені він показав… Загалом… скажи правду…

Його очі чорніші за ніч стали. Нахилився до мене ще нижче. І дурне серце з грудей вискакує, до нього тягнеться. Зголодніло. Навіть у такий момент непристойні думки в голову лізуть. Не можна так любити. Це зжирає, поневолює, знищує.

- Як ви мені всі набридли, - Льоша протяжно зітхає. - Влад, добре мене чуєш?

- Чую, - кожна літера ненавистю просякнута. Навіть не сумніваюся, він зараз яскраво уявляє, як відкручує Льоші голову

- Я не спав із Ілоною. Між нами не було фізичного контакту. Ні…ко…ли, - останнє слово вимовляє по складах.

- А про фотки ти знаєш? - Влад відбирає у мене телефон.

– Знаю.

На задньому фоні у Льоші лунає якась метушня. І у скронях у мене пульсація. Щось друг знає, підозрюю щось, що може пролити світло на події минулого. І нехай у мене немає фактів, але це передчуття міцніє.

- То просвіти, твоїх рук справа?

- Ні. Але ти міг і глибше копнути, якщо вона така тобі дорога... була.

Метушня в телефоні повторюється.

- Леш, що це все означає? - Не витримую, встряю в розмову.

У мене відчуття, що я наближаюся до правди, ще трохи торкнуся її пальцями. І це може змінити все. Ось ця тонка, ледве вловима ниточка, якимось чином опинилася у мого друга. Чому він мовчав і нічого не говорив... це теж потрібно з'ясувати.

- Що ви два ідіоти, пташка. І я теж кретин, - голос якийсь пригнічений стає, стомлений. – Хочете правду, заїжджайте завтра до мене. Поговоримо. Зараз не можу розмовляти.

Вимикається.

Ми сидимо мовчки і дивимося на телефон. І тільки наше важке дихання розрізає завислу задушливу тишу.

Думок дуже багато, голова вибухає. Але всі вони розірвані, сплутані.

Лунає дзвінок мобільного. Здригаюсь. "Світлана" висвічує на екрані.

– Що? – кидає роздратовано.

- Коханий, коли ви вдома будете? Тут Марк вже переживає. Прокинувся, а вас нема. Як ви поїхали домовлятися без хворого? Що за поспіх такий? – каже скоромовкою.

- Скоро будемо, - скидає виклик. Роздратовано відкидає мобільник убік.

Переводить погляд на мене. Нам стільки всього треба обговорити. Стільки йому хочеться сказати. А слова… їх немає… Моргаю, дивлюся на нього і не знаю, з чого розпочати розмову. По щоці котиться сльозинка, пече, нагадує про рани, що розривають душу.

Простягає руку, витирає її ніжно, подушечкою вказівного пальця. Підносить палець до своїх губ. Злизує та видає глухий стогін.

Все в цю мить перевертається. Немає більше нікого у світі. Існує тільки ця машина, і ми відрізані від усього світу. Питання, образи, таємниці минулого… все розчиняються у повітрі. Є лише оголені почуття. І нехай я наївна ідіотка, але відчуваю зараз відгук в його душі. Відчуваю, як серце Влада б'ється у моїх долонях. Солодка мить, просочена болем. Вкрадені хвилини щастя, такі необхідні, найбажаніші.

Притягує мене до себе, цілує. Обвиваю його шию руками. Схлипую від щастя. Він ловить мій стогін, вигуки, хрипи. Голодний, божевільний, такий самий як я. Скільки ночей я мріяла про його губи? Скільки років, мріяла ще хоча б раз відчути його тепло, торкнутися шкіри, увібрати в себе запах…

Влад прижимає мене до себе, цілує так, як ніколи не цілував до цього. Ніжність межує з болем, одержимістю. Нічого не залишилося у минулому, нічого не забути, це мені сказали його губи. Ці зізнання чути в кожному гучному ударі його серця.