Читати книгу - "Мої сімейні обставини, Анна Лерой"

Батько любив розмірковувати, що при належному догляді і стараннях і цю землю можна було б привести до ладу і перетворити на джерело доходу, підпорядкувавши людям. Але магія, нікому не потрібна магія не дає толком підступитися до цього занедбаного регіону.

У кожних землях є подібні осередки: в цих місцях дуже легко відчути, як під ногами крутиться щось зловісне, щось незрозуміле — те, що врівноважують обереги і з чим вони борються все своє життя. Іноді цей жахливий вплив стає настільки сильним, що магія нівечить землю, жахливо змінює тварин, що потрапили в її пастку, і навіть людей. Тому оберіг ніколи не виїжджає на місце прориву на самоті, навіть найтренованішому і найсильнішому потрібні захисники і відьми.

Амір завжди серйозно ставився до своєї підготовки, тому на перший погляд такий невеликий загін не мав нікого збентежити. Але я-то знала свого брата. Тверезий розрахунок був його найкращою стороною: ніякої голослівною бравади, ніякого вихваляння, тільки вдумливе опрацювання ситуації і чітке виважене рішення.

Але скільки я себе пам'ятаю, ще ніколи в сторону Карожа не вирушав такий крихітний загін. Як Аміра змусили піти на таке? Майже що на самогубство!

— Левісе, як взагалі таке сталося? — я тисну долонями скроні. Мені ніколи не подобалися інтриги, а зараз доводиться розбиратися в смерті брата... Або, імовірніше, у вбивстві брата. Так, на такому тлі мій шлюб за договором і без згоди — це такі дрібниці.

Левіс тільки знизує плечима. На той час він став рідко з'являтися в палаці оберега. Я розумію молодшого: складно із задоволенням приходити туди, де тебе не чекають. Але якби він був там, коли їхав Амір...

Ні, цю думку я викидаю з голови. Не вистачало ще звинувачувати Левіса в тому, в чому він безсумнівно не винен. З таким же успіхом можна і себе звинувачувати — адже поїхала із Феніксу не озираючись, кинула брата і власні землі.

— Мені вдалося оглянути два розпадки, знайти ще кілька місць прориву магії, зовсім дрібних, які не потребують уваги... А потім земля затряслася знову, — Карісса обіймає себе за плечі і злегка погойдується. — Навіть повітря затремтіло. Камені злітали разом з пилом. Я насилу ухилилася від уламків. А коли з'явилася можливість хоч щось побачити, полетіла в бік землетрусу.

Все-таки Карісса — мінорка, хоробрості їй не позичати. До місць, де тільки-тільки стався прорив, бояться підходити і самі обереги: занадто висока напруга магії в цей момент і велика ймовірність не впоратися з нею. А дівчисько, майже що підмайстер, не побоялася, полетіла на допомогу.

— Дивно, але напруга в зоні нового прориву була не такою високою, як я уявляла. Трохи більше, ніж до цього... Може через те... — вона ворушить губами, але не вимовляє нічого. Левіс тут же підхоплюється на ноги і подає відьмочці стакан води.

Та вдячно киває, але озвучити свою думку, як видно, боїться. Я допомагаю їй:

— Тіла тих, хто був там у момент прориву, а особливо оберега, поглинули більшу частину магії. Ти це хотіла сказати?

— Так. Вибачте, — киває Карісса і ховає очі.

— Тобі немає за що вибачатися. І ми тебе ні в чому не звинувачуємо.

Дійсно ні в чому. Я навіть вдячна, що вона винесла тіло брата. Швидше дивно, як воно збереглося. Тому що інші тіла виявилися пошкодженими набагато сильніше, а тіло відьми і зовсім не можна було забрати — так її завалило камінням. Карісса навіть не стала розглядати, що і як вийшло. Вона виявила мертвих, схопила тіло оберега — найбільш ціле — і полетіла до столиці з останніх сил.

— Мені навіть здалося, що він ще живий, — схлипує відьмочка. — Обличчя, звичайно, постраждало, ноги і груди. Все було залито кров'ю і попалено. Але йому дісталося менше, ніж іншим, я вірила, що його можна врятувати, і мчала туди, де допоможуть... Але лікарі сказали, що він був мертвий. З самого початку він уже був мертвий!

— Тобі треба було летіти з міста в той же вечір, — моя порада запізнилася, ми всі це розуміємо.

— Так, тутешні відьми мені сказали те ж саме. Але на той час було вже пізно. Все закрутилося, — Карісса натягує ковдру на голову і ховає обличчя в колінах, через це її голос звучить приглушено. — Тепер я навіть спати не можу нормально: перед очима обличчя територіальних радників і той нападник у масці, кров на каменях і дим в кімнаті, крики людей під моїми вікнами... Я не розумію, що я зробила не так? За що?

Левіс розгублено мнеться біля ліжка, мені теж раніше не доводилося втішати. Хіба що близьку подругу... Хоча чи є щось особливе в тому, кого втішати? Швидко стає зрозуміло, що немає. Карісса миттєво реагує на дотик моїх рук, підповзає ближче, впирається чолом мені в плече. Я насилу стримуюсь, щоб не розплакатися слідом за нею. Але ні, мої сльози зараз нікому не допоможуть, не час для них.

Левіс вдячно киває і важко опускається назад на свій стілець. Я гладжу відьмочку по голові і плутаюся у власних думках. Як укласти нові знання, як розшифрувати те, що сталося? Здається, для цього нам з Левісом буде потрібна допомога.

Карісса схлипує трохи сильніше, а потім затихає. Але ж треба ще й її заховати від дядька, і часу на все залишається не так і багато. Зовсім скоро день мого весілля.

Я збираю волю в кулак і обережно плескаю нашого свідка по спині. Вона виплутується з ковдри: розпатлана, з почервонілим обличчям і опухлими очима. Мені залишається тільки посміхнутися їй, може, гіркою посмішкою, може, навіть штучною, але посміхнутися. Просто іноді бути відьмою настільки ж пропаща справа, як і бути аристократкою в наші часи.