Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

— Тату…

— Ні, навіть не починай. Час скінчився.

Він ніжно забрав стосик кіптявого скла в неї з долоні. Разом із тим поцілував її в шию, ще ніжніше. Поки він це робив, Джессі дивилася, втупившись у дивну темряву, що огортала озеро. Вона ледве помічала, що знову кричав пугач, а обдурені цвіркуни почали свої вечірні літургії на дві-три години раніше. Перед очима плавав післяобраз, наче кругле чорне татуювання, оточене нерівним німбом зеленого полум’я, і Джессі подумала: «Якби я занадто довго дивилася, воно б спалило мені рогівки. Я, мабуть, до кінця життя бачила б це перед очима, як ото бачиш плямки після того, як хтось засвітить тобі в очі».

— Може, підеш усередину й перевдягнешся в джинси, Періжечку? Мені здається, з сарафаном вийшла не така вже й добра ідея.

Він говорив похмурим беземоційним голосом, ніби натякаючи, що це Джессі вигадала вдягти сарафан («Навіть якщо ні, ти мала б про це подумати», — одразу ж вторував голос міс Пітрі), і раптом їй сяйнула нова думка. А що, як він вирішив розповісти мамі про те, що сталося? Ця можливість була настільки страшна, що Джессі розплакалася.

— Вибач мені, таточку, — заридала вона, обхоплюючи його руками й упираючись обличчям у заглибину шиї, що слабко й невиразно пахла бальзамом після гоління, чи одеколоном, чи що то могло бути. — Якщо я зробила щось не так, мені справді дуже-дуже-дуже шкода.

— Боже, ні, — сказав він, але тим же похмурим неуважним голосом, ніби роздумував, чи варто розповідати Саллі, що вчинила Джессі, чи це можна зам’яти. — Ти нічого поганого не зробила, Періжечку.

— І ти все одно мене любиш? — наполягала Джессі.

Їй спало на думку, що це божевілля — запитувати щось таке, божевілля ризикувати отримати відповідь, яка може її спустошити, але Джессі мусила запитати. Мусила.

— Ну звичайно, — вмить відказав він.

На цих словах у голосі почулося трішки більше жвавості, вдосталь, щоб Джессі зрозуміла, що тато каже правду (і яке ж полегшення це принесло їй), але Джессі все одно підозрювала, що щось змінилося, і все через те, чого вона майже не розуміє. Вона знала, що це

(ляпанець це просто ляпанець це просто ляпанець такий)

якось стосується сексу, але поняття не мала, наскільки глобально й наскільки серйозно. Мабуть, це не те, що Меддіні подруги на ночівлі називали «трахом» (окрім тієї дивним чином обізнаної Сінді Лессард, бо вона називала це «глибоководним пірнанням із довгою білою жердиною», терміном, який Джессі здався водночас жахливим і комічним), але те, що він не запхав свою штучку в її штучку, ще не означає, що вона, як деякі дівчата навіть у неї в школі кажуть, «уже». Джессі згадалося, що їй минулого року розповіла Карен Оквін, коли вони поверталися зі школи, і вона спробувала викинути ці слова з голови. Вони майже точно неправдиві, і навіть якщо правдиві, він не запихав язика їй у рот.

У голові Джессі почула гучний і розлючений материн голос: «Правду ж кажуть, скрипуче колесо змащують найбільше».

Джессі відчула в себе на сідницях гарячу мокру пляму. Пляма продовжувала розходитися. Так, подумала вона, правильно. Думаю, скрипуче колесо дійсно змащують найбільше.

— Тату…

Він підняв руку, як часто робив за вечірнім столом, коли мама або Медді (зазвичай мама) приском сипали через щось. Джессі не могла пригадати, щоб тато хоч раз показував такий жест їй, і це лише посилило відчуття, що тут щось пішло жахливо шкереберть і що в результаті якоїсь її страхітливої помилки (мабуть, помилкою було погодитися вдягти сарафан) виникнуть якісь фундаментальні, незворотні зміни. Ця думка спричинила настільки глибокий жаль, що здавалося, наче якісь невидимі пальці безжально працюють усередині неї, просіюючи й відвіюючи нутрощі.

Краєм ока Джессі помітила, що татові спортивні шорти перекошені. Щось визирало з-під них, щось рожеве, і дівчинка на всі сто відсотків була певна, що то не держак викрутки.

Перш ніж вона відвернулася, Том Мейгут перехопив її погляд і швидко поправив шорти, ховаючи рожеву штучку. Його обличчя сіпнулося в короткочасній moue[54] огиди, і Джессі знову зіщулилася всередині. Тато спіймав її погляд і помилково сприйняв випадковість за неналежну допитливість.

— Те, що оце сталося, — почав він, а тоді прокашлявся. — Нам треба поговорити про те, що сталося, Періжечку, але не просто зараз. Біжи всередину й перевдягнися. Може, швиденько сходи в душ. І скоро вертайся, щоб не пропусти­ти кінець затемнення.

Джессі майже зовсім втратила інтерес до затемнення, хоча нізащо не сказала б йому про це, хоч за мільйон років. Натомість вона кивнула, тоді обернулася.

— Тату, зі мною все добре?

Він наче здивувався, завагався, насторожився — поєднання, яке лише посилило відчуття злих рук, що працювали всередині неї, вимішуючи нутрощі… і раптом Джессі зрозуміла, що він почувається так само погано, як і вона. І в мить ясності, не торкану жодним голосом, окрім власного, вона подумала: «Так і треба! Господи, це ж ти почав!»

— Так, — відповів він… але його тон не до кінця переконав її. — Краще не буває, Джесс. А тепер іди всередину й приведи себе в порядок.

— Добре.

Вона спробувала всміхнутися, доклала всіх зусиль, і навіть трішки вдалося. Батько на мить наче злякався, а тоді всміхнувся у відповідь. Це допомогло Джессі трохи розслабитись, і руки, що працювали в нутрі, тимчасово послабили хватку. Проте, поки Джессі дісталася великої спальні нагорі, яку ділили вони з Медді, відчуття потроху повернулися. Наразі найгіршим був страх, що він захоче розповісти матері про те, що сталося. А що тоді подумає мама?

«От саме така наша Джессі і є, правда? Скрипуче колесо».

Спальня була розділена в стилі дівчачого табору мотузкою для білизни, повішеною посередині. Вони з Медді повісили на ній кілька старих простирадл, а тоді Вілловими крейдовими олівцями намалювали на них різні яскраві візерунки. Розмальовувати простирадла й ділити ними кімнату тоді було дуже веселим заняттям, але зараз їй воно здавалося дурним і дитячим, а те, як її роздута тінь танцювала на центральному простирадлі, по-справжньо­му лякало. Вона нагадувала тінь якогось монстра. Навіть запашний дух соснової смоли, що зазвичай їй подобався, тепер здавався важким і докучливим, ніби освіжувач повітря, який щедро розбризкали, щоб приховати якийсь неприємний сморід.

«Отака наша Джессі. Все її не задовольняє, доки вона сама не отримає можливість нанести останні штрихи. Чужі плани їй вічно чимсь не підходять. Вічно шукає доб­ро від добра».

Джессі поквапилася у ванну, силкуючись перегнати той голос, але правильно здогадуючись, що їй це не вдасться. Вона ввімкнула світло й одним швидким рухом через голову зняла сарафан. Кинула його в кошик для білизни, радіючи, що нарешті здихалася. Вона витрішкувато глянула на себе в дзеркало й побачила обличчя маленької дівчинки, обрамлене зачіскою дорослої юнки… зачіскою, яка вже розпадалася зі шпильок на пасма, кучері й локони. Також у дзеркалі було