BooksUkraine.com » Фентезі » Останній ельф 📚 - Українською

Читати книгу - "Останній ельф"

221
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Останній ельф" автора Сільвана Де Марі. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 77
Перейти на сторінку:
ні, усе навпаки: спочатку заарештували її батьків, а село спалили потім — коли вона вже опинилася в Сирітському домі. Про це Робі розповідала Тракарна. Влітку до села прийшли вояки, які хотіли дуже багато всього: купу зерна, якого селяни не мали, і захмарну кількість копченої риби, скільки не накоптиш і за цілий рік, — а все для графства і його Судді-управителя. Сільського старости тоді вже не було — він помер ще попередньої зими, невдовзі після весілля своєї дочки, а тому вояків спробував угамувати її батько. Він казав, що Даліґар ніколи не зробив для селян нічого доброго і що вони йому нічого не винні. І додав, що, в будь-якому разі, у людей можна забрати як податок частину того, що вони мають, а не все і не більше, ніж усе. І тоді-то один з них, бундючний, схожий на сову, з густою, білою, наче сніг, бородою, роздивившись обличчя її батька й матері, упізнав їх: це оті, що були з ельфом. З лютим ельфом, який спустошив Даліґар з десяток років перед тим. Робі не могла повірити: її батьки просто не могли бути заодно з такою огидною істотою, як ельф. Це була брехня.

Б — як у слові «булочки». Їх іноді пекла мама, додаючи до них справжнього масла.

I — як у слові «індик». Коли Марсія, дочка старійшини, надягла свою чудову весільну сукню з вигаптуваною літерою «М» на грудях і мереживним комірцем, на столах було чимало печених індиків. На весіллі Робі ласувала ними доти, доки їй не розболівся живіт. Їй навіть довелося відмовитися від третього шматка горіхового торта. Робі досі сльози набігали на очі, коли вона про це згадувала.

Якби вона не знала цих кількох літер, її ранок нічим би не відрізнявся від усіх інших ранків. Єдиною різноманітністю став би приїзд возом з Даліґара нових «дорогих діточок» — мешканців Сирітського дому. То були два хлопчики, біляві й худі. Очевидно, брати, бо обоє були клаповухі та з веснянками на обличчі. Вони сиділи зіщулившись серед різноманітного провіанту й усякого причандалля. Там був, зокрема, й мідний казан, брудний і пом’ятий, але цілий. Мабуть, він мав замінити той, у якому вони варили свій щоденний суп. Старий казан не раз уже прогоряв до дір і його не раз уже заклепували, аж поки він не став геть нікудишній. Навколо нового казана стояли численні кошики з лози, усі закриті кришками з якимись написами на них. Тракарна дуже пишалася своїм умінням читати й не втрачала жодної нагоди, щоб ним похвалитися. Та й, зрештою, недобре було б класти сир у той самий кошик, де перед тим сиділа жива гуска: колір і запах сиру можуть від цього змінитися, причому не в кращий бік — якщо тільки ти не любитель гусячого посліду.

Серце в неї забилося частіше. На одному з найменших кошиків було кілька літер, які вона знала: «Мас…»

Жодного сумніву: це масло.

Масло — то був найцінніший скарб: біле, наче молоко, м’яке, як дотик материнської руки. У святкові дні мама додавала його до каші.

Масло — то було втілення мрій про нормальне життя. То був смак достатку. На маслі — не завжди, а лише іноді, коли справи йшли особливо добре — пеклися тістечка, які вони їли на свято зимового сонцестояння, у найкоротший день року, коли всі люди вітали сонце, що відтепер знову вступатиме у свої права.

Робі не могла навіть уявити, як її можуть покарати за крадіжку масла. Це перевищувало можливості уяви Робі, — але, на жаль, не Тракарни. А втім, хтозна. Якщо вона ганяється з палицею навіть за тими, хто вкине в рота жалюгідну ягоду ожини, то, може, не здатна й помислити, що хтось відважиться накласти руку на найвище благо, абсолютну насолоду: масло.

Менший із двох хлопців раптом розплакався. Робі дістала наказ піти й допомогти йому злізти з воза. Позаяк вона була жахливо дурною й криворукою, як потім довго кричала їй услід Тракарна, Робі зачепила мідний казан, і той з пекельним грюкотом скотився з воза на землю. Коли все поставили на місце, масло щезло. Тракарна обшукала все й усіх, особливо Робі, але кошичок з маслом неначе випарувався. У підсумку Гієни не знайшли іншого пояснення, як те, що сталася помилка: мабуть, у Даліґарі просто забули покласти масло до воза. Робі ще разок обшукали, відважили про всяк випадок кілька стусанів, і на цьому справу закрили — бо ж не було іншого виходу, як вважати її закритою.

Двох новоприбулих хлопчаків звали Мерті й Монті. Коли звечоріло й вони опинилися в старій брудній кошарі, їм уже забракло сліз, щоб плакати. Коли Крешо та Морон роздали всім по яблуку й по мисці кукурудзянки, двоє хлопців забилися в куток і сиділи там на розстеленому плащі, стараючись якнайдовше розтягнути свою скромну вечерю. Робі довго дивилася на всіх: на двох новачків, на Крешо та Морона, на Калю, на решту. А тоді поглянула на синці, які заробила сьогодні вранці. Мерті й Монті знову почали рюмсати. Каля спробувала їх заспокоїти, але марно. Крешо та Морон звеліли їм припинити, але й це не допомогло, і плач став

іще голосніший. Врешті Робі увірвався терпець. Вона підвелася й вийшла надвір ще до того, як Крешо із Мороном спробували її зупинити. Невдовзі дівчина повернулася, тримаючи в руках брусок масла.

— Біс уже з ним, — сказала вона. — Я думала лишити його для себе, і я його заслужила. Дивіться, які синці… Уся хитрість у тому, щоб відвернути увагу: коли казан упав на землю, якусь мить усі дивилися в інший бік, і я сховала масло під возом. Досить відвернути увагу бодай на мить — і можна зробити все, що хочеш. Якщо рухатися досить швидко, можна вкрасти будь-що. Навіть корону з голови в короля… А потім, коли ніхто не дивився, я забрала масло з-під воза… Але… тепер давайте припиняйте плакати… Тут буде кожному по кусничку… До каші… Як удома… Якщо б я захотіла з’їсти все сама, це тривало б надто довго, і я б рано чи пізно попалася…

Оплески.

Свято.

То було не зовсім як удома, але принаймні цього вечора ніхто більше не сумував і не голодував. Навіть Крешо та Морон були надто приголомшені, надто захоплені й надто задоволені, щоб, як звичайно, налетіти з погрозами та стусанами й заграбастати все собі.

Плачі припинилися. Зрештою двоє новачків, що сиділи, притиснувшись один до одного, трохи

1 ... 45 46 47 ... 77
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній ельф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останній ельф"