Читати книгу - "Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт"

Але мені доведеться переконатися в цьому особисто.

Дощ падав, ніби небо було створене з води, утрамбовував попіл і зволожував його зовнішній шар до чорної каші. І все ж він ще не здолав вогонь повністю. Руїни тліли зсередини. Я відчував тепло від них на своєму обличчі, контраст із холодом на спині.

— Ви думаєте, щось ще лишилося неушкоджене? — запитав Броуді.

— Не думаю. — Голос у мене ще хрипів від диму.

Фрейзер роздратовано зітхнув. Під дощем він здавався якимось пошарпаним і жалюгідним.

— То навіщо клопотатися?

— Щоб переконатися, що не залишилося.

Я міг розгледіти один почорнілий куток мого кейса, що стирчав із попелу того, що колись було медпунктом. Кейс був відкритий, а його вміст перетворився на обвуг­лені залишки. Відразу за ним виднівся столик-візок з іржостійкої сталі, де я працював над черепом Дженіс Дональдсон. Візок лежав на боці, наполовину похований під залишками даху. Черепа та щелепи ніде не було видно, але надії я не плекав. Від удару кальциновані кістки мали розбитися на порох. Можливо, кілька зубів уціліло, але не більше. Так чи так, залишалося чекати, доки прибуде експертно-криміналістична група, яка зможе просіяти уламки. Для належного пошуку знадобиться більше ресурсів, ніж є в мене.

Я стер з обличчя шматок рознесеного вітром попелу, обережно пробрався до холодильника. Рука мертвої жінки була всередині, тож існував шанс, що ізоляція її захистила. Але коли я розчистив уламки, ця надія швидко зникла. Біла емаль холодильника вигоріла, гумовий ущіль­нювач розплавився, дверцята відчинилися й віддали вміст вогню. Від руки Дженіс Дональдсон залишилася лише кістка, розпечена до темно-карамельного кольору.

Окремі суглоби пальців розсипалися, на них згоріла сполучна тканина. Вони лежали на дні холодильника, ще гарячі на дотик. Я вибрав їх, давши їм трохи охолонути, перш ніж помістити в пакет.

Усі мої невикористані пакети з доказами були в кейсі з обладнанням. Вони згоріли в полум’ї разом з усім іншим, але я приніс із готелю пачку пакетів для заморозки. Коли я зібрав те, що залишилося від руки, в один із них, то знову приєднався до Броуді з Фрейзером.

— Оце й усе? — запитав Фрейзер, примружившись на сумку.

— Оце й усе.

— Навряд чи варто було клопотатися.

Я проігнорував його й пішов туди, де в руїнах клубу все ще стояла вертикальна частина чорної деревини. Дерев’яний брус обвуглився. До нього були прикріплені яскраві мідні дроти — усе, що залишилося від елект­ричної проводки клубу. Пластикова ізоляція навколо міді згоріла, але самі дроти вціліли, прикріплені скобами до дерев’яної стійки.

Судячи з розташування, вони живили вимикач біля входу. Коли я побачив їх, у мене зародилося уявлення, надто слабке, щоб назвати підозрою. Мені вдалося втекти з охопленого полум’ям залу лише тому, що вогонь не поширився до дверей. Отже, все, мабуть, почалося з дальнього боку, навпроти того місця, де я зараз стояв. Я почав обходити руїни клубу, пробираючись у дальній кінець.

— Що тепер? — роздратовано запитав Фрейзер. Броуді нічого не сказав, просто замислено дивився.

— Хочу дещо перевірити.

Я сказав собі, що, мабуть, марно витрачаю час, оглядаючи попіл і уламки, де стояла задня стіна. Потім щось привернуло мій погляд. Присівши, я обережно змахнув попіл і відкрив те, чого сподівався не побачити.

Маленькі калюжі розплавленого металу виблискували на тлі обвугленої деревини.

У мене мороз пройшов поза шкірою. Я надивився достатньо пожеж й дуже добре знав, що вони означають.

Ця пожежа не була випадковістю.

І тоді мені спало на думку дещо гірше, про що я навіть не думав до цього моменту. «О боже».

Усвідомлення нової нагальної потреби погнало мене назад до Броуді з Фрейзером. Та все одно я почув, як наближається машина, і побачив, як пошарпаний «фольксваґен-міні» Меґґі Кесіді підстрибує дорогою в нашому напрямку. Гіршого моменту для неї не придумати. Вона вилізла, маленька, як завжди, у своєму великому червоному пуховикові.

— Доброго ранку, панове, — весело привіталася Меґ­ґі. — Чула, хтось вчора ввечері влаштував барбекю.

Фрейзер уже крокував до неї.

— Це заборонено. Назад до машини. Негайно!

Вітер розчахнув її пальто, обгорнув навколо неї, наче кокон, а вона вже простягла свій диктофон, ніби відлякуючи поліціянта. Обличчя репортерки було знервованим, але вона з усіх сил намагалася це приховати.

— То так? Чому це?

— Бо я так кажу.

Вона похитала головою з удаваним жалем.

— Вибачте, неправильна відповідь. Я проспала весь шарварок минулої ночі й не збираюся втратити новини зараз. Можливо, якби ви сказали мені кілька слів, о, скажіть про те, як зараз триває розслідування вбивства, і як, на вашу думку, почалася пожежа, тоді я радо дам вам спокій.

Фрейзер стиснув кулаки, дивлячись на неї з такою ворожістю, що я злякався, що він зараз щось учворить.

Меґґі посміхнулася мені.

— А ви, докторе Гантер? Чи є надія…

— Нам потрібно поговорити.

Я не знаю, хто найбільше здивувався: вона чи Фрейзер.

— Ви не говоритимете з нею!

Я спіймав погляд Броуді.

— Не лізьте, — зупинив він Фрейзера.

— Що? Жартуєте чи що? Вона ж клята…

— Просто не лізьте.

Усі роки командування гримнули в його голосі. Фрейзеру це не сподобалося, але він поступився.

— То так, добре! Робіть що хочете, — кинув він, повертаючись до «рендж-ровера».

— Не відпускайте його нікуди, — попередив я Броуді, — нам потрібна машина.

Меґґі дивилася на мене підозріло, наче я влаштував якийсь новий трюк.

— Мені потрібна ваша допомога, — сказав я їй, узяв її під руку та повів назад до «міні». — Ми зараз поїдемо, і я не хочу, щоб ви рушили за нами.

Вона витріщилася на мене, наче я збожеволів.

— Що це ви…

— Послухайте. Будь ласка, — додав я, знаючи, що вже забагато часу було витрачено. — Ви хочете статтю, я обіцяю, що ви її отримаєте. Але зараз мені потрібно, щоб ви дали нам спокій.

Недовірлива усмішка повільно зникла з її губ.

— Справи кепські?

— Сподіваюся, що не дуже. Але боюся, що може бути й так.

Вітер метляв пасмом волосся по її обличчі, поки вона вдивлялася мені в очі. Кивнула,