Читати книгу - "Кременецький звір"

— Зараз ще пошлю когось до лікаря Можаровського. Може, допоможе Хохриттеру.

— І до ксьондза...

— До ксьондза обов’язково. Хай освятить будинок, бо тут коїться якась чортівня, холера ясная! Я вже за портьєри заглядаю, бо боюся якихось найманих убивць з ножами чи вовкулаків, чи кого там ще, — роздратовано скривив Сангушко рота і, ще раз подивившись на двері, за якими спливав кров’ю Мнішек, кинувся з кімнати.

За хвилю Голота вже майже повністю опанував себе. Він перебрався в крісло, де сидів, не рухаючись, підперши щоку, коли Хохриттер відчинив двері. Лікар став на порозі, зняв свої окуляри й потер перенісся. А тоді втомлено усміхнувся до камердинера.

— Міреку! Маєш ще роботу, ледарю!

— То все добре? — запитав Голота тьмяним голосом, дивлячись у загаслий камін.

— Так, ліценціате, наскільки це можливо, — хитнув головою Хохриттер.

— А він отямився? — так само байдуже запитав Голота.

— Отямився, тільки не хоче говорити... Точніше, я думаю, що не хоче, — після паузи зізнався лікар.

— Можна до нього?

Хохриттер подивився на Голоту, швидко підійшов до ліценціата і торкнувся його плеча.

— Голото, ви ж не робитимете дурниць? — запитав медик.

Той не відвів спокійного погляду:

— Ні.

— Я розумію, що ви звинувачуєте його у смерті Станіслави... Але ми — цивілізовані люди. Треба чекати на вирок суду. Ви ж пам’ятаєте, що ми разом маємо свідчити... — прошепотів лікар.

— Я не робитиму дурниць, лікарю, — Голота помовчав і тоді додав уже спокійніше: — Повірте мені.

— Тоді йдіть, хоча не думаю, що з нього зараз гарний співбесідник.

Голота повільно піднявся з крісла, минув Хохриттера, як якусь статую, й зайшов до кімнати. Мнішек розплющив очі, повернув голову до Голоти й спробував усміхнутися. Однак не дуже вдало — замість усмішки лице плаксиво скривилося.

— Це тобі треба дякувати, що я зараз не у сумному царстві тіней Аїда? — зашепотів Мнішек побілілими губами.

— І Міреку. Хоча він допомагав здебільшого панікою, молитвами й причитаннями. Нащо ти це зробив, Міхале? — не надто привітно почав Голота.

— Набридло мені отак жити, Богуславе. Ношу камінь на душі великий, давить він мене, як ота величезна грудна жаба... Не витримав я, захотів збавити себе від усього цього...

— Я також хотів збавити тебе від усього цього...

— Чому ж...

— Вирішив почекати, — примружив око Голота. — Вбивати самогубцю — не дуже добра прикмета...

— Богуславе...

Голота подивився на молодого магната, мовчки скрипнув підборами, розвертаючись, й пішов геть, важко гупаючи чоботами. Він минув Мірека та Хохриттера, що тривожно дивилися на нього, і тихо зачинив за собою двері.

***

— Як ти кажеш? — ще раз запитав розхристаний спітнілий Карась у Голоти, що сидів на пеньку на подвір’ї біля будинку купця. Той слухняно повторив:

— Мені треба людина, яка знає хоч щось про підземелля під Кременцем. Поговорити хочу... Дуже треба, Генрику. Є такий?

Карась обвів Голоту здивованим поглядом, сплюнув і пішов геть. Уже за хвилину він вийшов з-за рогу будинку разом із замурзаним кудлатим селянином у лахмітті, що став перед Голотою, жмакаючи в руках шапку.

— Здрастуйте, пане, — промугикав чолов’яга, наче в його роті були ложок із п’ять каші.

— І тобі привіт, чоловіче, — невпевнено проговорив Голота, косячи оком на Карася.

— Я Михайло Куц, — селянин, певно, вважав, що це мало щось сказати Голоті.

— Невже? Сам Куц?! — усе більше бентежився Голота, не розуміючи, нащо Карась притяг цього бідаря.

— Голото, перестань коситися на мене, як дурний, — гаркнув Карась. — Ти хотів підземелля — я їх тобі дав! Я іноді просто неймовірно дивуюсь, як тобі щастить. Питай його про тунелі, ходи й усе таке інше! — ткнув він своїм великим зашкарублим пальцем у замурзаного чолов’ягу.

— Підземелля... То ви знаєте підземелля? — здивовано запитав Голота чолов’ягу.

— Знаю трохи. Це ж мій брат Микольцьо їх знав, Іваньцо знав, і я знаю, — заторохтів, дивлячись у землю, чоловік.

— Микольця? То ти брат Микольці-каменяра?! Чорта?! — вигукнув Голота. Селянин кивнув.

— Трійко нас було. Микольця жовнір шаблею покришив, з Іванця Болиць паси шкіри знімав, то він і вмер... — знову заторохкотів, немов глиняними полумисками, скоромовкою чолов’яга. — Я у тітки хворів, у Дедеркалах, коли їх узяли. А тоді до Острога втік. Оце з рік тільки як повернувся. Сажотрус зараз я. І дрова рубаю, і... Тобто пан Карась мене взяв до себе. Допомагаю...

— Карась? — здивовано протягнув Голота. — То он, як ти мене навесні від Болиця витяг, Карасику...

Той лише заплющив на мить очі й кивнув головою, погоджуючись.

— Так що, Михальцю, знаєш про ті підземелля?

— Нори. Ми казали — нори. Найкраще їх Микольцьо, наш наймолодший, знав. Казав, що весь Кременець на такому мурашнику живе, а ніхто навіть і не здогадується. Він винюшив усе, що було. Міг з Почаєва до Кременця під землею пройти. Іванцьо менше знав, але Підзамче, де були всі будинки, які ми обносили, знав добре. Я ж із ними нечасто ходив, тож і знав хіба кілька нір...

— Яких? — перервав Голота скоромовку Куца, яку й так розумів, напружуючи весь свій слух. Михайло підняв очі на Карася, а тоді на Голоту і знову почав м’яти в руках свою подерту шапку.

— Михайле, не ображу тебе, повір, — сказав Голота, і Куц лише кивнув на ці слова. Зітхнув і продовжив.

— Була карта, яку Микольцьо склав...

— Карта?!! Не може такого бути! — вигукнув Голота.

— Була, кажу, — повторив Куц.

— А де ділася?

Сажотрус тільки плечима знизав. Його зморщене, почорніле обличчя не виказувало жодних емоцій.

— А хтозна. Нашу хижу тоді спалили, нічого не зосталося...

— Жаль, — Голота закусив губу, щось собі міркуючи.

— Але я з тієї карти дещо пам’ятаю. От і минулого року Карася провів до катівні Болиця, щоб вас витягти...

— А що ще знаєш?

— Найбільша нора йде від монастиря тринітаріїв, що у будинку Джевецького зараз. Скільки ми звідти добра винесли — ой-ой. Старий був дуже багатий.

— А до василіянів?

— І під монастирем василіянів та сама нора йде, — погодився Михальцьо.

— Куди?

— Можу показати...