Читати книгу - "Кременецький звір"

Без поспіху обговоривши винагороду за свою роботу, Михальцьо пішов додому перевдягнутися. Повернувся аж за годину в тому самому лахмітті, та в руках тепер тримав каганця й мотузку. Він махнув Голоті, а тоді пошкандибав геть, навіть не оглядаючись, чи той іде за ним.

Сажотрус рухався повільно, а Голоту аж трусило від нетерплячки. Однак на всі ліценціатові прохання йти швидше, провідник і оком не змигнув. Врешті вони вийшли на стежку і тупцяли нею аж на околицю Кременця. Біля незамерзаючого струмка Куц закинув голову і з важким зітханням пішов угору. Як Михальцьо знаходив дорогу, Голота так і не зрозумів, проте після півгодинного дряпання скелями, той як укопаний зупинився в невеликій улоговині. Озирнувся, обережно присів, втупившись униз. Тоді відкинув одну каменюку, іншу, і Голота побачив невелику лисячу нору.

— Оце вихід? — здивувався Голота.

— Або вхід, це дивлячись, як ото дивитись. Брама в підземелля, — несподівано пофілософствував Михальцьо.

У ту браму вони ледь заповзли. Лізли рачки, та поступово нора ставала все більшою. Зрештою, можна було стояти, щоправда, зігнувшись у три погибелі. Отак вони й пішли, Голота міцно вчепився в Михальця й не відпускав його. Подорож не можна було назвати приємною. Ліценціату здавалося, що тим мурашиним переходам не буде й кінця і краю. Уже за хвилину після початку подорожі він був увесь у глині і важко хекав.

«Хоч я й не уявляв, що йтиму вимощеною цеглою та камінням дорогою, яку освітлюватиме пломінь безлічі смолоскипів, однак реальність виявилася надто жорстокою», — Голота подумки згадував лайки на всіх відомих йому мовах і тьопав далі вогкою діркою в землі, яку дивом не завалило за стільки років. Повсюди стікала вода, сипався пісок, під ногами було багно, з якого він інколи насилу міг витягнути ноги.

«Тепер хоч зрозуміло, чому Чорти називали підземелля норами, і Михальцьо дивився на мене, як на божевільного, коли я пафосом казав на них «тунелі», — згорбившись, Голота чимчикував у цілковитій темряві, яку розрізало лише світло від каганця Михальця. Голота все уважніше придивлявся на цього дивного чоловіка.

«Дивлячись на цього миршавого дядечка, і не скажеш, що його разом з братами називали Чортами і що вони наводили жах на всіх тутешніх багачів. Якщо вони й справді були Чортами, то цей у них був хіба якимось однорогим і безхвостим бісом-невдахою, — розмірковував далі Голота, дивлячись на худеньку шию свого поводиря. — Хоча, з іншого боку, вигадливі й підприємливі Микольцьо й Іванцьо вже років з десять як гниють у землі, а їхній обережний старший брат живий-живісінький. Тож ще незрозуміло, хто з них спритніший», — резонно заперечив сам собі Голота й знову зиркнув на Куца, який рухався підземеллям, пробуючи ногою кожен підозрілий виступ і вживу демонструючи прислів’я «Festina lente[40]».

Нарешті Михальцьо зупинився й підняв пальця догори. Голота загальмував, вгатившись йому у спину головою.

— Це вже ми під тринітаріями, — сказав старший Чорт, піднімаючи каганця до якоїсь позначки. — Пішли покажу вихід до підвалу кам’яниці...

Хід розділявся на два рукави. Вони пірнули у лівий. До напівзаваленого камінням отвору, який підпирали залишки дубових дверей, ішли вже не в багні, а по мокрому, але ж пісочку. Михальцьо щось шепотів, та Голота не розумів і половини його слів.

— Це підвал будинку, сюди ченці мало потикаються. Аби вийти, треба кілька камінців відкидати і двері прочинить. Через цей підвал ми до Джевецького колись залізли...

— А далі куди нора йде? Отой, основний хід?

— Він розділяється. Одна нора йде на Вишневецьку, інша — до василіанського монастиря.

— До василіянів?! З монастиря можна дійти на Вишневецьку?

— Можна. До будинку старости.

— До будинку старости?!

— Так, — відповів переляканий Голотиними криками Михальцьо. — Від василіянів до кімнати у палаці Сангушків, — ще раз підтвердив.

Голота механічно кивнув у відповідь, облизавши губи.

— Туди йдемо, Чорте.

Підземна дорога від тринітаріїв до василіанського монастиря була широкою, неначе вулиця на поверхні. Над головою — хоч і низьке, але склепіння, під ногами — сухо, а каганець Куца вихоплював із темряви шматки давньої цегляної кладки. Вони йшли так хвилин з п’ять, поки нора врешті не вперлася в глухий кут. Куц показав угору.

— Ми до василіянів ніколи не ходили, бо то ж гріх великий — церкви обкрадати. Хіба колись Іванцьо заліз до єзуїтів, узяв маленького підсвічника срібного. Думаю, через той підсвічник нас Бог і покарав, — зітхнув він. — Он той камінь, його відсунути треба. Це хід, але куди він виходить — я не знаю.

Голота подивився угору. Він узяв каганець із рук Куца й посвітив трохи, а тоді торкнувся пальцем свіжих подряпин на камені. Голота припідняв його — почувся характерний звук. На відміну від Михальця Чорта, він знав, куди виходить хід. Прямо над ними стояв тапчан настоятеля василіянського монастиря отця Бернарда.

Розділ 22

У якому розповідають легенди

Абат Бернард сидів у кріслі, заплющивши очі, а молодий послушник читав йому вголос якийсь із розділів «Дослідів» Монтеня. Закутаний у ковдру сивий настоятель лише кивав головою, коли чув якесь улюблене мудрагельство філософа, й аж мружився від задоволення, повторюючи пошепки сентенції великого француза, які знав напам’ять. Голота, який завмер на порозі, ввічливо кахикнув — настоятель відразу ж розплющив одне око, а за ним і друге. З відчутним зусиллям він таки вийшов із напівсну і, навіть не встигнувши стерти блаженну усмішку з обличчя, повернувся до ліценціата. Той підняв руку з шаблею і рукавом витер пошкрябану щоку.

— Що з вами, мій милий друже? Чому ви такий стривожений?

— Нічого страшного, отче. Єдине що: треба допомогти вашому охоронцеві. Отому брату Циклопу, що зараз лежить і пускає криваві бульки в кучугурі...

— Господи! Яне, йди поклич братію й віднесіть пораненого... Чи мертвого? — занепокоєно подивився настоятель на шаблю Голоти.

— Живий, — запевнив той. — Напевне. Найімовірніше, — виправився ліценціат.

— І навіщо ви...

— Він надто багато питав, святий отче. Але це я завжди терпів. А от коли торкаються мого обличчя, не люблю, — провівши долонню по щоці, проказав Голота.

— Забудемо про той прикрий випадок. Думаю, як брат очуняє, я вас швидко примирю, — просто сказав Бернард і швидко змінив