Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

Поділ Східної Європи на «сфери впливу» між Німеччиною та СРСР був особливим випадком. Безумовно, творення сфер впливу великими державами, що домінували над своїми слабшими сусідами, було добре знаною практикою європейської та світової дипломатії ХІХ — початку ХХ століття, але в пакті Молотова-Ріббентропа це поняття вживалося на позначення того, що в кінцевому підсумку стало зонами окупації. Жодну зі сторін не цікавила робота з місцевими урядами: вони хотіли самостійно окупувати ці території. Німці взяли на себе ініціативу, коли напали на Польщу за тиждень після підписання пакту Молотова-Ріббентропа. Радянці наслідували цей приклад, захопивши спочатку східну Польщу, а потім, коли падіння Парижа позначило зміну європейського балансу влади на користь Німеччини, окупувавши країни у своїй сфері впливу: влітку 1940 р. три балтійські країни — Естонію, Латвію та Литву, а відтак Бессарабію (Молдавію) та Північну Буковину, які до цього часу належали Румунії.

Єдиною незалежною державою в радянській сфері залишалася Фінляндія, просто тому, що вона чинила опір. Фінляндія вийшла із Зимової війни 1939—1940 рр. зі зменшеною територією, поруйнована, однак суверенна, і була готова далі боротися за своє існування з червоним гігантом на півдні. Радянські втрати були величезними. Сталін засвоїв цей урок і після війни не намагався впровадити у Фінляндії соціалізм. Гітлер убачав у результатах Зимової війни доказ того, що СРСР був колосом на глиняних ногах. Він більше не укладав зі Сталіним жодних угод, настільки вигідних для Радянського Союзу, як пакт Молотова-Ріббентропа.

Молотов міг відчути новий настрій у Берліні під час короткої поїздки до німецької столиці в листопаді 1940 р. Головною метою його візиту було оскаржити порушення німцями пакту про ненапад. Сталін був засмучений присутністю німецьких військ у Фінляндії, яку пакт відводив радянській зоні впливу, а також укладанням у серпні 1940 р. німецько-румунського договору, щодо якого з СРСР не консультувалися. Радянці хотіли, щоб німці відступили з Фінляндії, і закликали їх відкликати свій підпис під договором про взаємну допомогу з Румунією.

Сталін також поклав око на Чорноморські протоки, предмет багатовікової одержимості російської зовнішньої політики. Можливо, у Лондоні та Парижі вважали «східне питання», як зазвичай називали європейську дипломатичну суперечку про розподіл османських володінь, в основному вирішеним, але Росія так і не отримала того, чого найбільше хотіла від занепалої імперії — проток. Не маючи контролю над Босфором і Дарданеллами, радянці не могли почуватися цілком убезпеченими в Чорному морі, а їхній південний флот завжди можна було відрізати від Середземного моря. Поділивши з Німеччиною Східну Європу, Сталін був готовий узяти участь у поділі Південно-Східної Європи. Він прагнув створити радянські військові бази поблизу проток і (оскільки Румунія перебувала в німецькому таборі) втягнути Болгарію в радянську сферу впливу.

На переговорах із Німеччиною, як і пізніше із західними союзниками, радянці обстоювали необхідність створення і розширення своєї сфери впливу, посилаючись на власні потреби безпеки. Протоки, як стверджував Молотов, слугували «історичними воротами Англії для нападу на Радянський Союз». Це було завуальоване посилання на Кримську війну та іноземну інтервенцію відразу після російської революції. «Ситуація була ще загрозливішою для Росії, оскільки британці встигли закріпитись у Греції», — продовжував він. «У цьому сенсі Росія мала лише одну мету, — сказав він Гітлеру. — Вона хотіла убезпечитися від нападу через протоки і хотіла б розв’язати це питання з Туреччиною; гарантія, надана Болгарії, розрядила б ситуацію, — продовжив Молотов, посилаючись на радянські плани включити Болгарію до своєї сфери впливу шляхом укладання договору про взаємну допомогу проти можливої агресії. — Як чорноморська потуга, Росія мала право на таку безпеку і вважала, що вона зможе досягти порозуміння з Туреччиною щодо цього».

Якщо Сталін і Молотов були зацікавлені в установленні безпечних радянських кордонів у Східній Європі та відновленні російського впливу на Балканах, то Гітлер хотів, щоб Радянський Союз допоміг йому перемогти Британську імперію. Він намагався зменшити радянсько-німецьке напруження у Східній Європі та пробував виманити радянців із регіону, відволікаючи їх на Британську імперію в Азії. Він запросив Молотова приєднатися до тристороннього пакту Осі, підписаного за три місяці до того Німеччиною, Італією та Японією, і сприяти поділу всього світу на сфери впливу. Він виклав грандіозний план, за яким Італія отримувала Північну Африку, Німеччина повертала колишні колонії в Африці на південь від Сахари, Японія займала Південно-Східну Азію, а СРСР надавалася свобода дій в Ірані та Індії.

Молотов не виявив зацікавленості до експансії в Азії, але в ході перемовин радянські вимоги щодо Східної Європи зросли. Молотов не тільки наполягав на виведенні німецьких військ із країн, що межують із СРСР, але й непрямо погрожував Фінляндії. Під час останньої зустрічі з Ріббентропом у Берліні Молотов зазначив, що СРСР зацікавлений у подіях у низці країн поза їхньою сферою впливу. «Доля Румунії та Угорщини також цікавила Радянський Союз і в жодному разі не могла бути несуттєвою для нього, — сказав він. — Ще більше радянський уряд цікавиться планами Осі щодо Югославії та Греції, а також намірами Німеччини щодо Польщі». Що стосується північних регіонів, то він висловив зацікавленість країни у продовженні нейтралітету Швеції та стратегічних проходів: Великого Бельту, Малого Бельту, Ересунну, Каттегату та Скагерраку. Цю програму Сталін виклав у своїх телеграмах, а Молотов іноді дослівно повторював його аргументи[199].

Переговори в Берліні закінчилися безрезультатно. Якщо прибуття Молотова відзначалося пишними урочистостями, то додому його провели з мінімальною увагою. Гітлер був обурений зарозумілою поведінкою та браком гнучкості Молотова. Він міг би погодитись із зауваженням, яке згодом зробив Черчилль, начебто Молотов був сучасним роботом. Однак Молотов, неправильно прочитавши отримані від німців сигнали, повернувся до Москви переконаним, що Німеччина зацікавлена у зміцненні відносин із СРСР. Десять днів по тому він викликав німецького посла і вручив йому радянські умови приєднання до потуг Осі. Вони були лише переформулюванням висунутих у Берліні вимог. Деякі з них згодом лягли в основу позиції радянського керівництва у переговорах із Британією і Сполученими Штатами в Тегерані та Ялті.

СРСР погоджувався приєднатися до чотиристороннього альянсу з Німеччиною, Італією та Японією за умови, що в найближчі кілька місяців із Фінляндії буде виведено німецькі війська, у Чорноморських протоках з’являться радянські наземні та військово-морські бази, Болгарія підпише угоду про взаємну допомогу з Москвою, Радянський Союз отримає свободу дій на південь від Кавказу до Індійського океану, а Японія відмовиться від інтересів на півночі Сахаліну. Німці так і не дали відповідь. Ідея перенаправлення радянської експансії у напрямку Індійського океану збігалася з бажаннями Гітлера, але решту радянських прагнень він вважав обурливими. Після успіху легких територіальних надбань попереднього року, Сталін перегнув палицю, вимагаючи забагато і пропонуючи надто мало натомість[200].

Союз із Гітлером дав Сталіну надію втілити грандіозне імперіалістичне прагнення царизму не тільки на сході Європи, але і на Балканах. У листопаді 1914 р., незабаром після початку Першої світової війни, Микола II поділився своїм баченням нового балканського порядку із французьким послом Морісом Палеологом. Константинополь мав стати нейтральним містом, а турків треба було вигнати з Європи. Колишні турецькі території на європейському континенті повинні були відійти до Росії та Болгарії. «Західну Фракію до лінії Енос-Мідія треба передати Болгарії, — запропонував імператор. — Решта,