Читати книгу - "Моцарт із Лемберга"

— Досить! — несподівано перебив мене маестро. — Це може зіграти кожен!..

Я злякано завмер і не смів підняти на нього очі. Здавалося, Моцарт от-от вхопить мене за комір і викине зі свого дому, як паршиве кошеня. Я навіть здивувався, коли цього не сталося.

— Це мій твір, — сказав він вже спокійніше, — зіграй щось своє...

Тоді я вирішив, що втрачати мені вже нічого і, заспокоївшись, почав виконувати те, що написав колись удома. Маестро дослухав до кінця, а тоді схопився на ноги й загукав до своєї дружини: «Констанціє! Констанціє! Ти тільки глянь на цього малого! Коли-небудь світ про нього заговорить...».

Моцарт погодився вчити мене й велів приходити наступного тижня. Чи можеш ти уявити, яким я був щасливим?.. Утім, на біду, отримав лист від батька. Старий писав, що моя матір помирає і мені слід негайно повертатися до Бонна, щоб встигнути з нею попрощатися. Звісно, я не став зволікати. Лише домовився з маестро, що почну брати в нього уроки пізніше...

Втрата матері зламала мене. І все ж, за якийсь час, я знову подався до Відня, де найперше помчав до будинку Моцарта. Проте не встиг — смерть, як виявилось, побувала й тут. Твій батько на той час також відійшов. І, по щирості, ця втрата була для мене не меншою...

— Ви прирівнюєте смерть рідної матері до смерті... Моцарта? — не втримавшись, запитав Франц.

— Повтори, — попросив Бетховен, — я не почув.

Однак той вигукнув зовсім інше:

— Іноді я бачу свого батька! Він, наче тінь, ходить за мною...

— Генії не знають спокою, ні на цьому світі, ні в потойбічні. — відповів композитор, — Твій батько багато не встиг. Він помер надто рано. Можливо, йому хочеться, щоб ти встиг це за нього. Але... Я досі нічого не чув про тебе. Як таке може бути?

Франц не відповів, а тільки мовчки дивився у тягучу безодню синіх очей Бетховена, в яких, як йому здавалося, таїлися одночасно насмішка й цікавість. Аякже, перед ним був син його кумира, син, якому не вдалося досягнути й десятої частини того успіху, який мав колись батько...

— Чи знаєте ви чоловіка на ім’я Франсуа Галль?! — запитав урешті Франц підкреслено гучним тоном.

— Не треба так волати! — відсахнувся від нього Бетховен. — Я не цілковито глухий, чорт забирай!.. Так, я знаю пана Галля. Приємний вихований чоловік. Один з небагатьох, хто навідує мене в моїй самотній норі. Він мій палкий шанувальник і... А чому ти запитуєш мене, пане... Моцарте?

Не чекаючи на відповідь, композитор зареготав. Схоже, смішним йому здалося звертання, яке він використав — «пане Моцарте»... Бетховен довго не міг вгамуватись, як дитина, в якої смішне слово звучить у вухах, коли дорослі вже про нього й забули.

«Я знав лише одного Моцарта! — вчувалося Францові у його реготі. — Ніхто інший не достойний такого звертання...».

«Славетний Людвіг ван Бетховен — звичайний старигань, який потроху втрачає глузд», — подумалось йому.

Гість ще кілька хвилин поспостерігав, як той витирає хустинкою сльози, що виступили в нього на очах від надривного сміху, а тоді шанобливо вклонився і вийшов з помешкання. Намагаючись не згадувати, як повівся з ним Бетховен, Франц швидко закрокував вулицею. Найважливіше він дізнався — безумний Франсуа Галль таки справді втерся до композитора в довіру, а отже, йому загрожує смертельна небезпека. Слід було якнайшвидше дістатися будинку князя Естергазі й повідомити йому цю новину. Далі за справу мав би взятися детектив Відок.

На вулиці вже сутеніло. Ліхтарники ліниво плелися від стовпа до стовпа й, мов неохоче, запалювали гас у ліхтарях, тому світло сяяло тільки де-не-де. Попри свій поспіх, Моцарт мусив уважно дивитися під ноги, щоб не перечепитися за край бруківки або й звичайний камінь, якими візники підпирали колеса своїх фіакрів, аби ті стояли на місці.

Душу переповнювало гнітюче відчуття. І не тому, що розмова з Бетховеном не лишила приємних спогадів. Точніше, не лише тому... Йому згадалося, як сьогодні вранці він зайшов до родинного дому на Міхаеллер-пляц. Він був порожній і непривітний, мовби в ньому не збереглося жодних прикмет його дитинства, мовби не в ньому жили його батьки, мовби не за цим місцем він сумував усюди, де опинявся.

На щастя, всі чоловікові речі Констанція звідти забрала. Дещо лишила собі, дещо вислала Карлові, дещо молодшому синові, тобто йому...

Франц тріпнув головою, наче намагаючись відігнати від себе думки, й підняв очі. Від несподіванки він закляк на місці. Довкола були сірі будинки, яких він раніше не бачив. Заглибившись у свої роздуми й опустивши погляд, він — як виявилося — забрів на незнайому вулицю і тепер гадки не мав, як звідси вибратися. На додачу, швидко темніло, а ліхтарів тут катма.

«Як це на мене схоже», — роздратовано подумав він.

Разом з роздратуванням його охопив відчай. Адже сьогодні вкрай необхідно було потрапити до князя Естергазі! Стояти на місці — безглуздо, і він навмання подався вперед. Вулиця далі вужчала, а будинки, у вікнах яких можна було тільки де-не-де розгледіти самотню свічу, ставали дедалі нижчими й незграбнішими. Моцарт зрозумів, що йде кудись геть за місто, і вже вирішив повертати назад, коли за спиною почулися чиїсь скрадливі кроки, які навряд би розчув хтось інший. Проте його тонкий загострений слух їх вловив. Франц зупинився, і кроки тієї ж миті стихли. Він озирнувся, але нікого позаду нього не було. Втім, щойно Франц знову рушив, невідомий і невидимий переслідувач подався за ним.

— Хто там ховається? — не витримавши, закричав Моцарт.

Власний голос видався йому чужим, мовби лунав десь збоку поза його горлом.

— Чого вам треба? — повторив він кудись у сіру вуличну порожнечу. — Галль, це ви?

Зненацька хтось міцно вхопив його за шию і звалив на землю. Тієї ж миті йому затулили рот.

— Так, це я, пане Моцарте, — почув Франц просто біля вуха, — наша зустріч нарешті відбулася.

Рука, що була на шиї, ковзнула вище, й крижані пальці нападника занурились у його густе волосся. Франц відчув, як Галль обмацує його голову. Рухи його були розпачливими, як у людини, яка ніяк не може знайти потрібну річ.

— Дідько, — вилаявся Галль, — я