Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

— А Скарлет сьогодні поводилася зовсім неподобно!

Серце Скарлет знову шалено швидко забилося, аж вона мимоволі приклала руку до грудей, наче силкуючись його вгомонити. «Підслухач не раз чує вельми цікаві й повчальні речі»,— зринули в її пам’яті насмішкуваті слова. То що їй, вийти? Чи показатися перед ними й нагнати на Душку сорому, як вона того заслуговує? Але, почувши другий голос, Скарлет завмерла. Навіть запряг мулів не стягнув би її з місця, коли прозвучав голос Мелані.

— Ні, навіщо ти так, Душко! Не будь злостивою. Просто вона така жвава й життєрадісна. Як на мене, вона просто чарівна.

«Ото ще! — подумала Скарлет, мимоволі впинаючись нігтями у корсаж.— Щоб оця солодкава шмаркачка та стала мене захищати!»

Чути такі слова від Мелані було ще прикріше, ніж відвертий осуд з уст Душки. Скарлет не довіряла жодній жінці, вона вважала, що всі вони, за єдиним винятком її матері, керуються шкурними міркуваннями. Мелані була певна, що Ешлі належить уже їй, тож і могла виявити таке собі християнське милосердя. Скарлет не мала сумніву, що це Мелані просто хизується своєю перемогою, водночас засвідчуючи, яка вона доброзичлива. Скарлет сама не раз вдавалася до цього прийому в розмовах про дівчат з кавалерами, і ті у своїй наївності вірили, що вона така щиросерда й несебелюбна.

— Ну, голубонько, ти, певно, сліпа,— в’їдливо заперечила Душка, трохи вже голосніше.

— Тихіш, Душко! — просичала Селлі Манро.— Тебе чути на весь будинок.

Та стишила голос, але й далі провадила своє.

— Ти ж бачила, як вона пускала бісики очима до всіх, хто був близько, навіть до містера Кеннеді, кавалера її власної сестри. Я зроду з таким не стикалася! І Чарлзові вона теж крутила голову.— Душка пирхнула соромливим смішком.— А ви ж знаєте, що Чарлз і я...

— Справді? — зашепотіли збуджені голоси.

— Так, тільки, дівчата, нікому ані-ні!.. Ще рано.

Почулись радісні смішки й заскрипіли пружини матрацу, коли хтось кинувся на ліжко обіймати Душку. Мелані пробурмотіла щось про те, яка вона щаслива, що Душка стане їй сестрою.

— Зате мені зовсім невелике було б щастя мати Скарлет за сестру, бо вона так любить фліртувати, як ніхто в світі,— понуро озвалася Гетті Тарлтон.— Але вона, можна сказати, вже заручена зі Стюартом. Правда, Брент каже, що їй до нього байдужісінько, тільки ж йому не можна йняти віри, бо він сам від неї без пам’яті.

— Послухайте ось мене,— з таємничою поважністю заявила Душка.— Скарлет ніхто не цікавить, окрім знаєте кого? Окрім Ешлі!

Ця звістка розбурхала гарячкові перешепти, запитання, вигуки, тоді як Скарлет похолола від страху й осороми. Душка — простачка й недотепа, коли йшлося про чоловіків, але в жіночих справах вона мала добрий нюх, і цю рису її Скарлет якраз і недооцінила. Принизливе почуття ображеної гордості, якого вона зазнала в бібліотеці від Ешлі й Рета Батлера, було легенькою шпичкою супроти того, що випало їй спізнати цю мить. На чоловіків, навіть таких, як містер Батлер, можна покластись, що вони триматимуть язика за зубами, але в Душки язик мов те помело, і ще не встигне годинник вибити шосту вечора, як уже вся округа знатиме її таємницю. А Джералд же тільки-но вчора казав, що не хотів би, аби його дочка стала загальним посміховищем. Ото взяли б її на глузи! Липучий піт виступив у неї попід пахвами й поповз униз по тілу.

Поверх інших голосів почувся спокійний і розмірений, ледь докірливий голос Мелані:

— Ти ж знаєш, Душко, що це неправда. Недобре так наговорювати.

— Ні, це правда, Меллі, ти б і сама це помітила, якби не вишукувала в людях тільки гарне, навіть у тих, які й крихти його не мають. Але я рада, що це правда. Так їй і треба. Скарлет О’Гара одне лише знає — відбивати кавалерів у дівчат і сіяти всюди чвари. Адже ти знаєш, що вона відбила Стюарта в Індії, хоч він їй зовсім і не потрібен. А сьогодні силкувалася загребти й містера Кеннеді, й Ешлі, й Чарлза...

«Мені треба додому! — подумала Скарлет.— Я хочу додому!»

Якби вона могла якимсь чудом перенестися до Тари й сховатися там у безпеці! Щоб бути біля Еллен, побачити її, притиснутись до її сукні, виплакатись перед нею, викласти всю свою знедолю. Ще одне слово — і вона не витримає, кинеться до них у кімнату, повидирає жмутками рідкі безбарвні коси Душки, плюне Мелані Гамільтон в обличчя за все її гидке добросердя. Але ні, вона й так уже надто вульгарно повелася сьогодні, зовсім як та біла злидота — оце ж якраз і було найгірше.

Вона притисла руками спідниці, щоб не шелестіли, і покрадьки, мов звіря, позадкувала в двері. «Додому! — думала вона, спускаючись сходами, поспішаючи повз причинені двері й притихлі кімнати.— Треба швидше додому».

Скарлет уже була на ганку перед будинком, коли раптом стрілила їй нова думка: вона не може втекти додому! Просто не може! Вона повинна пройти через це все, витерпіти всю злостивість цих дівчиськ, і своє власне приниження, і розчарування. Утекти зараз — означало б дати їм нову зброю проти неї.

Скарлет загупала з усієї сили кулаком по високій білій колоні, шкодуючи, що не має сили Самсона й не може розвалити цей дім дощенту, щоб усі до одного полягли під його руїнами. Але вони в неї ще пожалкують! Вона їм покаже! Вона ще не знала, як саме це зробить, але була певна, що свого доможеться. Вона їм ще дужче допече, ніж вони їй.

У цю хвилину Ешлі, в якого вона була закохана, відійшов у забуття. Зараз він був для неї не тим мрійним юнаком, таким їй любим, а тільки одним із родини Вілксів, з Дванадцяти Дубів, з усієї цієї округи — а вони ж усі були їй ненависні, бо брали її на сміх. Марнославство виявилося дужчим, ніж її кохання у шістнадцять літ, і в розгарячілому серці у неї не лишилося місця ні на що, тільки на ненависть.

«Я не поїду додому,— думала вона.— Я залишуся тут і покажу їм. Мамі я не розповім нічого. Та й взагалі ніколи й нікому не розповідатиму». Вона вже збиралася з духом, щоб вернутися назад у будинок, піднятися знову нагору й зайти до якоїсь іншої спальні.

Аж це,