Читати книгу - "Рембо"

РОЗДІЛ 10

Траутмен затаїв подих. Навколо все перестало для нього існувати. Мердок, техніки, прилади — він не бачив нікого й нічого. Він ловив кожен звук, що лунав із радіопередавача. Подумки Траутмен знаходився на борті літака, він стояв біля розкритого люка й у розпачі дивився, як літак тягне за собою Рембо та нерозкритий парашут.

У нього є ніж. Це сказав Еріксон.

Досить! Настав час забиратися, — повторював своє Дойл.

Ні. Він відірветься, він зробить що-небудь. Переріже цей чортовий фал.

А я не бажаю здихати в цих горах!

Пішов!

Що? Куди він дівся? Значить, відкрив парашут?

Відкіля я знаю.

Траутмен облизнув пересохлі губи, весь занурившись у чекання. «Давай же, смикай витяжний трос!» — думкою молив він.

Мердок не зводив очей із радиста, але той похитав головою.

Від нього нічого нема, сер. Йдуть тільки атмосферні перешкоди. На цій частоті нічого.

Траутмен схопив мікрофон.

«Вабка», «Бабка»! Викликає «Вовче лігвище». Ви мене чуєте? Прийом.

Голос Еріксона пробивався крізь перешкоди:

Я «Бабка». Вас чую.

Що-небудь є від нього? Хоча б сигнальна ракета?

Ні, сер. Видимість нульова. Ми вийшли з району десантування. Повернутися та зробити ще одне коло?

Мердок категорично замахав руками.

Не можна! Якщо комуністи їх там підстрелять, нам від цієї справи не відкараскатися.

Траутмен завагався, перш ніж дати команду пілотам. Інтереси справи перемогли. Він сказав у мікрофон:

«Бабка», відставити. Повторіть, як зрозуміли, — відставити. Повторний обліт забороняю. Повертайтеся на базу.

Траутмен відклав мікрофон. У довгому залі ангара, як і раніше, гуділи прилади, люди ж мовчали. Мердок у задумі потер чоло рукою.

А не буде правильно, якщо закінчити на цьому операцію і повернутися в Штати, не чекаючи неприємностей?

Ні в якому разі, — заперечив Траутмен.

Як ви не розумієте, що після такої ситуації він не міг залишитися живий.

Саме він і міг.

Ну, знаєте, полковнику! Ви, звичайно, довіряєте своїм людям, і це прекрасно. Але як би там не було, це тільки людина, і його можливості не безмежні. Давайте дивитися на речі реально.

Ми зобов’язані дати йому цей шанс. Могло статися все що завгодно. Відмовило радіо, наприклад. Ми ж із ним уклали договір, і, клянуся честю, я не збираюся порушувати його. — Траутмен від хвилювання підвищив голос. — На виконання завдання ми дали йому тридцять шість годин. Рівно через тридцять шість годин він повернеться в заданий район. Можливо, він живий, але в нього немає зв’язку, він усе зробить і повернеться. І він має право розраховувати на те, що ми теж виконаємо свою частину угоди. Хоч це ми повинні для нього зробити.

Ну, зрозуміло, — невдоволено відповів Мердок, — але тільки тридцять шість годин і ні хвилини більше.

Йому більше й не треба. Але й не менше.

РОЗДІЛ 11

Як тільки парашут Рембо розкрився, «Перегрій» почав швидко віддалятися. Ще хвилина — і про нього нагадувала лише яскрава точка в небі. Ревіння моторів, гудіння повітряного потоку — усе стихло. Купол парашута витягнув стропи, швидкість падіння зменшилася, він парив над землею.

Очі сльозилися від зустрічного вітру. Заспокоюватися було рано. Він нічого не бачив, але відчував, що от-от вдариться об щось. Немає нічого більш небезпечного, ніж сідати в лісі вночі. Потрібно щільно притиснути одну ногу до другої, бо інакше з розмаху напорешся на сучкуватий стовбур. Зараз головне — стиснутися в тугу грудку. Мокрою гілкою хльоснуло по обличчю, гострий сук подряпав плече. Парашут завис на гілках, він ривком потягнув його вниз, не звертаючи уваги на біль, і якісь ще п’ять футів продовжував спуск, поки парашут не заплутався знову. Щосекунди він очікував страшного удару, і все-таки цей удар був раптовим.

Він упав у зарості папороті та шкереберть покотився по землі, натикаючись на корені дерев, до крові дряпаючи та розсікаючи обличчя й руки. Велике дерево виросло в нього на шляху. Ще один поштовх, який болем відізвався у всьому тілі, й усе.

Він лежав на землі, приходячи до тями, і його трясло.

Він ще не міг розігнутися, але вже був готовий діяти.

Нарешті звільнився від парашута й насторожено вдивився в ліс. Спурхнули потривожені птахи. Лісова звірина прошелестіла в гілках. Пролунав мавпячий вереск. Потім усе стихло.

Рембо скрутив парашут і засунув його під корч, прикривши листям папороті. Задушливі випари піднімалися над землею. Наскрізь промокла сорочка липнула до тіла. Атмосфера була так насичена вологою, що йому здавалося, він дихає крізь сиру ганчірку.

Що залишилося від його спорядження?

Він позбувся свого автомата, фотокамери, і головне — станції супутникового зв’язку.

Як установити контакт із базою? Як повідомити їм, що він живий? Як підтвердити, щоб його чекали через тридцять шість годин у зазначеному місці?

Що користі думати про це? Якби всією операцією заправляв один Мердок, тоді ще потрібно було б турбуватися. Але ж є ще й Траутмен. А на нього Рембо може покластися до кінця. Вертоліт буде чекати на нього за будь-яких обставин.

Значить, він повинен виконати завдання. Сумнівів наче й не було.

Подивимося, що залишилося. Ніж. І ще пістолет. Сагайдаки, прив’язані до стегон. Ну що ж, лук і стріли в нього, принаймні, є.

Він вийняв із чохла ніж, відгвинтив наконечник ручки та вдивився у світну стрілку компаса. У задній кишені в нього була карта, нанесена на непромокальний папір, але він не ризикнув запалювати сірник. Координати свого маршруту він пам’ятав і вирішив, що не помилиться, якщо рушить у північно-східному напрямку. До місця зустрічі зі зв’язковим.

Углиб в’єтнамської території.

РОЗДІЛ 12

Коли промені ранкового сонця проникли в лабіринти джунглів, він уже піднімався крутим схилом гори, чіпляючись за гілки ліан і коріння дерев. На вершині він приліг відсапатися та ще раз подивився на компас. Далеко внизу розкинулася, ніжачись на сонці, ваблячи своєю оманною безпекою, укрита соковитою зеленню долина. Зіставивши спостереження з картою та показаннями компаса, він визначив своє положення й трохи змінив маршрут.

Унизу продиратися крізь густий підлісок ставало все складніше. Шлях йому перепинив мутний, пінистий потік. Рембо, не роздумуючи, ступив у теплу воду. Річечка доходила йому до колін, і пройти її не було складно, але справжнім нещастям були хмари москітів, що відразу обліпили його. Комахи лізли в очі, лоскотали губи, забивали ніздрі. Він терпів, знаючи, що відганяти їх марно, тим більше, що заздалегідь ввів собі протималярійні свічі.

Вийшовши з води, він ще вище закотив штани. До литок присмокталися жирні, чорні п’явки. Він вийняв із кишені сорочки пластиковий пакетик із