Читати книгу - "Народження Сталевого Щура"

— Тобі щось про нього відомо?

Він щось пробурчав і замовк. Заговорив інший солдат.

— Я служив у нього колись давно. Вже тоді він був старим педерастом, а зараз, мабуть, зовсім дід. Не кращий і не гірший за інших капо.

Ми позмовкали, заледве волочачи ноги в тумані втоми. Чорт, мають знайтися й цікавіші способи заробляти собі на життя. Це моя перша й остання військова кампанія. Щойно повернуся, ми зі Слоном обчистимо скарбницю й заберемо всі гроути, які тільки вдасться забрати. Солодкі мрії. Я майже врізався в чоловіка попереду та загальмував саме вчасно. Ми зупинилися у місці, де дорога ховалася в лісі. У тіні дерев миготіли якісь темні силуети. Я намагався роздивитися, хто то, коли один із офіцерів повернувся до нас.

— Мені потрібні добровольці, — прошепотів він. — Ти, ти, ти й ти.

Він торкнувся моєї руки, тож довелося стати добровольцем. Нас було осіб із двадцять. Ми вишикувалися в лінію й подалися через ліс. Хмари розійшлися, і світла від зірок вистачало, щоб побачити велетенську штуковину на колесах чи щось таке. Я чув свист пари. Поряд проступила темна постать, яка зупинила нас.

— Слухайте, я скажу, що ви маєте робити, — прошепотів чоловік.

У цей час металеві дверцята на машині біля нас прочинилися. У непевному мерехтливому світлі я помітив, як у топку кладуть дрова. Я зміг також краще роздивитися того, хто говорив, — чоловіка, вбраного в чорний балахон, капюшон якого затуляв обличчя. Він вказав на машину:

— Її треба дуже тихо провезти крізь ліс. Я всаджу ножа під ребра будь-кому, хто надумає шуміти. Дорогу проклали ще вдень, тож їхати нею буде просто. Візьміть оці мотузки й робіть так, як вам наказано.

Інша постать у чорному плащі роздала нам мотузки та вишикувала. Після того як нам свистом дали сигнал починати, ми потягнули.

Ця величезна штука легко котилася по землі, тож ми взяли швидкий темп. Свистом нас повідомили, щоб ми зупинилися на узліссі. Довелося кинути мотузки і штовхати цю штуку туди, куди потрібно нашим командирам. Вони ще свистіли, а ми вирівнювали діапазон. Я міркував, що ж тут відбувається. Про нас на якийсь час забули, тож я втік, визирнув із-за чагарника й роздивився навколо.

Дуже цікаво. Пшеничне поле тягнулося вниз пологим схилом аж до фортеці, темні башти якої вирізнялися у світлі зірок. Навколо фортеці щось блищало, очевидно, рів із водою для захисту в разі нападу.

Я стояв там доти, доки небо не почало сіріти перед світанком, а потім обернувся, щоб побачити те, що ми так завзято штовхали вночі. Обриси цієї штуки вже вимальовувалися в темряві, хоч досі не вдавалося скласти уявлення, що воно, в біса, таке. Вогонь і пара (тепер я добре розгледів білу цівку пари над машиною). На даху прилаштовано якийсь загадковий пристрій. Один із ченців налаштовував його. Пара почала вириватися голосніше, а велика ємність — опускатися, поки не опинилася на землі. Я наблизився подивитися на цю велику металеву чашку, тож мене задіяли в роботі — перенести величезний камінь. Двоє з нас відкотили камінчик з купи таких самих каменюк поблизу, проте знадобилося четверо, щоб завантажити його в металеву чашу. Загадка змінювала загадку. Я приєднався до інших саме тоді, коли підійшов Капо Дімонте разом із високим чоловіком у чорному плащі.

— Ця штука працюватиме, брате Фарвел? — запитав Дімонте. — Я нічого не розумію в таких пристроях.

— Але я розумію, капо, побачиш. Коли підвісний міст опуститься, моя машина зруйнує його.

— Справді?! Ці стіни високі, тож ми втратимо багато людей, якщо доведеться штурмувати фортецю без можливості ввійти у ворота.

Брат Фарвел обернувся і дав короткий наказ людям, які налаштовували машину. В піч додали більше дров, шипіння посилилося. Сонце вже зійшло. Перед нами розкинулося безлюдне поле, мирний краєвид. А за нами в лісі ховалася армія, військові машини. Зрозуміло, що битва почнеться, щойно опустять міст. Надійшов наказ лягти, щоб нас ніхто не помітив. Уже настав ранок, сонце стояло над горизонтом, але нічого не відбувалося. Я присів біля машини, близько від оператора на контролі.

— Він не опускається, — стурбовано шепотів брат Фарвел. — Уже час, міст завжди опускається о цій годині. Щось не так!

— Може, вони знають, що ми тут? — запитав Капо Дімонте.

— Так! — неймовірно гучний голос пролунав десь із дерев над нами. — Ми знаємо, що ви тут. Ваша атака приречена, як і всі ви! Вам смерть!

Розділ 25

Несподіваний грім цього голосу посеред лісової тиші нажахав усіх. З переляку я підскочив. Не лише я. Чернець, який керував машиною, перепудився ще більше. Він автоматично натиснув пусковий важіль, і паровий двигун заревів. Довга рука на машині зверху випросталась у повітрі, описала гігантську дугу й ударила по прихованому важелеві. Машина загуділа й затрусилась.

Механічна рука повернулась у вихідне положення, а камінь, який ми завантажили, злетів високо у повітря. Я метнувся вперед, щоб побачити, як він гепнувся у воду якраз біля піднятого підвісного мосту. Влучний постріл, він, напевно, зруйнував би міст, якби його опустили.

Зчинилася метушня. Брат Фарвел відштовхнув ченця, який контролював машину, і тепер лупцював його, голосячи з люті. Солдати повихоплювали мечі та бігали з ними туди й сюди, а хтось навіть стріляв у дерева. Капо Дімонте намагався навести лад, але ніхто його не слухав. Я притулився до дерева, підготувавши рушницю на випадок раптової атаки.

Проте ніхто на нас не нападав. Знову озвався голос:

— Повертайтеся. Ідіть туди, звідки прийшли, або ми вас знищимо. Я звертаюся до тебе, Капо Дімонте. Ти припускаєшся великої помилки. Чорні Ченці тебе використовують. Ти загинеш ні за цапову душу. Повертайся до своєї фортеці. Тут на тебе чекає лише смерть.

— Он воно! Я його бачу! — зарепетував брат Фарвел, вказуючи на щось у кронах дерев. Він обернувся, помітив мене поруч, міцно схопив мене за руку й знову тицьнув у верхів’я дерев: — Он! На тій гілці диявольський пристрій. Ану, зруйнуй його!

Чому ні? Зараз я міг його розгледіти, навіть зрозумів, що це. Гучномовець чи щось таке. Рушниця вистрелила й боляче віддала мені в плече. Я вистрелив іще раз, розправившись із гучномовцем так, що шматочки пластику полетіли вниз.

— Бачите, це просто машина! — заволав брат Фарвел, утоптуючи рештки гучномовця в землю. — Атакуйте, хай ваші люди піднімаються в атаку! Моя машина смерті підтримає вас!