Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

Пробелькотівши мільйонну частку величезної подяки, яка переповнювала її серце, Мейда схопила сукню і побігла додому. Коли дівчина виходила з лавки, легкий дощик бризнув їй в обличчя. Вона посміхнулась і не помітила цього.

Пані, які роз'їжджають по магазинах в екіпажах, вам цього не зрозуміти. Дівчата, чиї гардероби поповнюються на батьківські гроші, — вам не зрозуміти, вам ніколи не збагнути, чому Мейда не відчула холодних крапель дощу в День Подяки.

О п'ятій годині вона вийшла на вулицю в своїй пурпурній сукні. Дощ періщив дужче, пориви вітру обливали її цілими потоками води. Люди пробігали мимо, поспішаючи додому або до трамваїв, низько опускаючи парасольки і щільно застебнувши плащі. Багато хто з них здивовано озирався на красиву дівчину з щасливими очима, яка безтурботно крокувала крізь бурю, немов прогулювалася садом безхмарного літнього дня.

Я повторюю, вам цього не зрозуміти, пані з туго набитим гаманцем і купою вбрання. Ви не уявляєте собі, що це таке — жити з вічною мрією про красиві речі, голодувати вісім місяців поспіль, щоб мати пурпурну сукню до свята. І хіба не байдуже, що йде дощ, град, сніг, реве вітер і бушує циклон?

У Мейди не було парасольки, не було галош. У неї була пурпурна сукня, і в ній вона вийшла на вулицю. Нехай розвоювалася стихія. Зголоднілому серцю потрібно трохи щастя хоч раз на рік. Дощ усе лив і стікав з її пальців.

Хтось вийшов з-за рогу і заступив їй дорогу. Вона підвела голову — це був містер Ремсі, і очі його палали захопленням і інтересом.

— Міс Мейдо, — сказав він, — ви просто чудові в новій сукні. Мені дуже шкода, що вас не було на обіді. Із всіх моїх знайомих дівчат ви найрозважливіша й найрозумніша. Ніщо так не зміцнює здоров'я, як прогулянка в негоду. Можна мені пройтися з вами?

Мейда зашарілась і чхнула.

Російські соболі

Коли сині, як ніч, очі Моллі Мак-Ківер поклали Малюка Бреді на обидві лопатки, він змушений був вийти з банди «Димар». Така влада ніжних докорів подружки та її упертої пристрасті до порядності. Якщо ці рядки прочитає чоловік, побажаємо йому випробувати на собі такий самий благотворний вплив завтра, не пізніше як за дві години пополудні; а якщо вони навернуться на очі жінці, нехай її улюблений шпіц, з'явившися до неї з ранковим привітом, дасть помацати свій холодний ніс — запоруку собачого здоров'я та душевної рівноваги господині.

Банда «Димар» запозичила свою назву від невеликого кварталу, який являє собою видовжене, наче димар, природне продовження відомого міського району, що зветься Пекельною кухнею. Пролягаючи уздовж річки, паралельно Одинадцятій і Дванадцятій авеню, Димар огинає своїм прокопченим коліном маленький, похмурий, непривітний Клінтон-парк. Пригадавши, що димар — це предмет, без якого не обходиться жодна кухня, ми легко уявимо місце дії. Майстрів заварювати кашу в Пекельній кухні знайдеться чимало, але високе звання шеф-кухаря по праву належить тільки членам банди «Димар».

Представники цього ніким не затвердженого, але широко відомого братства, виряджені в пух і прах, цвітуть, наче оранжерейні квіти, на рогах вулиць, присвячуючи, здається, весь свій час догляду за нігтями за допомогою пилок та складаних ножиків. Це нешкідливе заняття, будучи незаперечною гарантією їхньої благонадійності, дозволяє їм також, користуючись скромним лексиконом із двох сотень слів, вести між собою невимушену бесіду, що може здатися випадковому перехожому такою ж незначною і безневинною, як ті розмови, котрі можна почути в будь-якому респектабельному клубі кількома кварталами ближче на схід.

Проте діячі «Димаря» не просто прикрашають собою вуличні перехрестя, вдаючись до пещення нігтів та культивування невимушених поз. У них є й інша, серйозніша справа — звільняти городян від гаманців та інших цінностей. Досягається це, як правило, шляхом різних оригінальних і маловивчених прийомів, без шуму та кровопролиття. Але в тих випадках, коли ощасливлений їхньою увагою обиватель не виявляє готовності полегшити собі кишені, йому надається змога виливати свої скарги в найближчій поліційній дільниці або в приймальному відділенні лікарні.

Поліцію банда «Димар» примушує ставитися до себе з повагою і бути завжди напоготові. Подібно до того як трелі солов'я долинають до нас із непроглядного мороку гілок, так пронизливий поліцейський свисток, що закликає фараонів[204] на підмогу, прорізає глухої ночі тишу темних і вузьких закутків Димаря. І люди в синіх мундирах знають: якщо з Димаря потягнуло димком — значить, розвели вогонь у Пекельній кухні.

Малюк Бреді обіцяв Моллі стати слухняною дитинкою. Малюк був найсильнішим, найвинахідливішим, найфрантуватішим та найудачливішим з усіх членів банди «Димар». Ясна річ, хлопцям шкода було його втрачати.

Але, стежачи за його зануренням у вир чесноти, вони не висловлювали протесту. Бо, коли хлопець прислухається до порад своєї подружки, у Пекельній кухні про нього не скажуть, що він чинить негідно або не по-чоловічому.

Можеш набити їй синець під оком, щоб міцніше кохала, — це твоя особиста справа, але зроби те, про що вона просить.

— Закрий свій водорозбірний кран, — сказав Малюк якось увечері, коли Моллі, заливаючись сльозами, благала його покинути шлях пороку. — Я вирішив вийти з банди. Окрім тебе, Моллі, мені нічого не треба. Заживемо з тобою тихо-скромно. Я влаштуюся на роботу, і за рік ми з тобою поберемось. Я зроблю це для тебе. Наймемо квартирку, заведемо канарейку, купимо швейну машинку і фікус у діжці і спробуємо жити чесно.

— Ах, Малюче! — вигукнула Моллі, змахуючи хустинкою пудру з його плеча. — За ці твої слова я готова віддати весь Нью-Йорк з усим, що в ньому є! Та чи багато нам потрібно, щоб бути щасливими.

Малюк не без смутку подивився на свої бездоганні манжети та сліпучі лакові туфлі.

— Найважче буде щодо барахла, — заявив він. — Адже я завжди мав схильність до гарних речей. Ти знаєш, Моллі, як я ненавиджу дешевину. Цей костюм коштував мені шістдесят п'ять доларів. Щодо одягу я розбірливий — усе має бути першого ґатунку, інакше це не для мене. Якщо я почну працювати — тоді прощавай маленький чоловічок із великими ножицями!

— Дурниці, любий! Ти будеш мені милий у синьому светрі анітрохи не менше, ніж у червоному автомобілі.

На зорі своєї юності Малюк, поки ще не набув сили стільки, щоб здолати свого татуся, навчався паяльної справи. До цієї корисної і поважної професії він тепер і повернувся. Але йому довелося стати помічником власника майстерні, адже це тільки власник майстерень —