BooksUkraine.com » Сучасна проза » Маріупольський процес 📚 - Українською

Читати книгу - "Маріупольський процес"

192
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Маріупольський процес" автора Галина Костянтинівна Вдовіченко. Жанр книги: Сучасна проза / Наука, Освіта. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 61
Перейти на сторінку:
чхати у себе.

«Нікого! – піднесений шепіт. – Є колодязь з відром, стайня на гачку, всередині старе сіно – живемо!» Зблиснуло лезо ножа – Лом зрізав кілька кабачків, передав кожному по одному, і кожен не втримався, понюхав свою здобич. Тоді під пахву її і, пригинаючись, до стайні, нечутно. Чорна пустка хліва зберігала давні запахи, від стін та лежалого сіна у куті відгонило давно забутим коров’ячим духом. Роман зібрав фляги: я до колодязя.

Як не намагався крутити стару корбу без зайвого шуму, та все ж вона, обертаючись, рипіла й подзеленькувала холодним ланцом, недоречно нагадуючи про безтурботні дні – літо, шкільні канікули, село під Самбором… Він пізнавав й інші звуки, не бачачи, а все ж напевно знаючи: ось відро дзвінко торкнулося поверхні води, занурилося у неї, обважніло. Тепер із зусиллям випірнуло, наповнене до країв, повільно суне вгору, змінивши звук накрутів ланцюга. Лунко вихлюпує зайву воду, а тоді лише губить поодинокі краплі у темних глибинах нічного колодязя.

Хлопці лежали на битій землі, притрушеній сіном, гризли сирі кабачки, з насолодою повитягувавши босі ноги. Коричневі розбиті кросівки Лома парували, як свіжі коров’ячі лайняки.

Роман згадав – аж сипнуло морозом по шкірі. Давно це було: у нього впав хліб на землю, бабуся нахилилася, підняла скибку, обтрусила й поцілувала. Відклала вбік: додам курям до мішанки. «Ніколи не залишай хліб на землі, – сказала онукові, – собаці дай, пташкам, а до сміття не кидай. Не треба війни, щоб таке розуміти». Хіба міг Роман колись подумати, що й на його долю випаде війна? Згадав про це тепер, коли вони їли кабачки із закинутого городу, а хотілося хліба, звичайного хліба. Він бабині слова сприйняв тоді як відгомін травматичного бабусиного дитинства. Який ще голод у країні, де кожен другий мріє схуднути?… А от же довелося пізнати і голод, і холод, і дихання смерті.

Тихо!

– Тихо! – пошепки повторив Лом.

Роман напружився, зачувши рипіння іржавої хвіртки, а тоді доволі впевнені кроки. Жіночий голос: є тут хто?

Вони й дихати забули.

Надворі – теж мовчанка.

– Гей! – той самий голос. – Не бійтеся.

Та хоч бійся, хоч не бійся, а ризик великий. Не знати, хто там, що за люди, свої чи чужі…

– Тьотінька, – раптом озвався Лом, босий прошльопав до дверей і визирнув назовні: – Тьотінька, і ви нас не бійтеся!

Жінці сміливості не позичати – сама, а підійшла ближче. Із голосу не визначити в темряві, якого віку. Лише очі зблискують.

– Ви звідти? – показала рукою на задимлений обрій.

– Так, – сказав Лом. – Ми тут трохи перепочинемо й підемо далі.

– Тс-с, – наказала жінка.

Пішла до хати, скреготнув ключ у її руках, двері подалися. Жінка озирнулася, махнула рукою: сюди!

Уся четвірка, схопивши до рук взуття, розгрузки та автомати, за нею.

– Сидіть тут тихо, – сказала жінка, пропускаючи їх зі сіней до кімнати. – Гачок ізсередини накиньте. Світла тут немає, але воно вам без потреби. Усе решта – самі побачите. Коли підете звідси, прихиліть двері.

– Нам би щось поїсти, – похапливо вставив Лом, – хоч хліба. Що-небудь…

– Принесу, – сказала жінка. – Може, мобілки зарядити?

– Так! Дякуємо! – зраділи, полізли у кишені по телефони, по зарядки.

Жінка зникла, ковзнула тінь за вікном. Хлопці перезирнулися – чи їм усе це не привиділося?

Застояне повітря, запах лежалого шмаття. Місяць у вікні. У його молочному слабкому світлі проступила з темряви велика піч, широка лава з темного дерева, дерматиновий ретро-диван із високою спинкою та двома валиками з боків, ікона під склом у куті, прикрашена срібною фольгою та пластмасовими квітами. Знайшлися якісь накривки, дві великі подушки на газетах на печі – від них відгонило цвіллю. Що ще треба? Дах над головою, вода неподалік, сухо, тепло – живемо!

Розіграли на пальцях, кому яке місце дістанеться. Змучений Валентин ліг на підлогу, накрився старим покривалом, яке світило дірками, підтягнув коліна до грудей. На запитання Лома, звідки він з Волині, відповів: зі Старовижецького району. І все. Неговіркий. Йому від голоду живіт скрутило, він мовчки погойдувався, заколисував свій біль. Лом витягнув ноги на дивані, той був для нього замалий. Перекинув велетенські стопи через боковий валик, головою вмостився на іншому, руки за голову, й вирубався одразу. Корнет боком тулився на лавці, підперши щоку рукою. Комусь треба було не засинати. Роман сидів на підлозі, спершись до стіни, тримав у полі зору видимий простір за вікном.

У очах миготіли спалахи сьогоднішнього дня. Вибух інкасаторського «фольксвагена», Лектор із діркою в шиї, хрест, стягнутий паракордом…

Жінка не поверталася так довго, що Роман теж задрімав, а коли розплющив очі (заснув на посту!), зрозумів, що їх надурили. Але для чого?

Ні, просто щось сталося, й жінка не змогла повернутися. Треба чекати.

Вони їй усі повірили. Чому? Вона ж могла здати їх сєпарам, хіба ні? Привести їх сюди – і все закінчилося б за кілька хвилин. Але вони їй повірили, свої мобілки їй віддали. Було у голосі жінки щось таке… Тепло якесь… А швидше за все, вони просто не мали вибору. Мусили довіритися. Може, вона добра людина, може, хтось із її рідних воює на їхньому боці. Ця хата, швидше за все, її батьків або бабусі-діда, а вона живе неподалік. Он через город світяться вікна новішого будиночка. Можливо, вона там живе. Почула, як вони воду з колодязя тягнуть або як Лом пчихає… Що ж тут незрозумілого? Вона ж телевізор дивиться, радіо слухає. У самому центрі подій живе. Усе вона зрозуміла. Неясно лише, чому вона так довго не йде. І чи прийде взагалі…

Хлопці зітхають, крутяться на своїх лежаках. Голод їх будить.

– Я б зараз півжиття за тарілку супу віддав, – порушує тишу Роман. – Курячого з гречкою…

– Або з кльоцками, – підхоплює Лом, сипить, як той гусак. – Такого супу, як у моєї Оксани…

– Найкраще з фрикадельками, – Корнет голосно ковтає слину. – Жерти по ходу хочеться, як ніколи. Усе б, що завгодно, захавав. Навіть смажену жабу, чуєш, Французе?

– Он тобі кабачок!

– Тільки не кабачок, мене від нього нудить. От цікаво, чи можна попросити цю жінку про пляшечку самогонки, як думаєте? Скільки можна мучитись?

З усіх лише Валентин мовчав, хоч і не спав, – він був переконаний, що їх надурили.

Змінили тему їжі, запивши її водою, перейшли до іншої.

– Я вже забув, як дівчата сміються, – сумно констатував Корнет, – просто хотів би послухати. Без жодних намірів та планів… У суто платонічних цілях. Отак би поїв, хильнув задля хоробрості – і у якийсь нічний клуб завіявся, подивитися на

1 ... 46 47 48 ... 61
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маріупольський процес», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маріупольський процес"