Читати книгу - "Острів Дума"

Я постояв на місці ще пару довгих секунд, відтак повернувся лицем на північ, установив очима курс на Велику Ружу і теж вирушив додому. Подорож видалася довгою, і, поки я йшов, моя власна, абсурдно подовжена тінь загубилася у заростях морського вівса, але в кінці я її наздогнав. Хвилі не переставали наздоганяти одна одну, і мурмотіння мушель під будинком знову перетворювалося на суперечку.

Як намалювати картину (ІV)

Почніть з того, що знаєте, а потім все переосмисліть. Мистецтво — магія, це беззаперечно, але всяке мистецтво, хоч яке чудернацьке, бере початок з нехитрої повсякденності.Просто не варто дивуватися, якщо на звичайному грунті раптом виростають фантастичні квіти. Елізабет це розуміла. Ніхто її не вчив, вона вчилася в самої себе.

Чим більше вона рисувала, тим більше помічала. Чим більше помічала, тим більше хотіла рисувати. Так воно й працює. А чим більше вона помічала, тим швидше до неї поверталася мова: спершу ті чотири-п’ять сотень слів, що вона їх знала на той день, коли випала з візка і вдарилась головою, а дедалі більше й більше.

Татко був вражений тим, як швидко досконалішають її рисунки. Сестри теж — обидві Великі Злюки і близнючки (окрім Аді, бо Аді була в Європі з трьома подружками й двома вірними дуеньями — Емері Полсон, юнак, за якого вони вийде заміж, тоді ще не з’явився на сцені). Налякана її талантами няня/доморядниця називала її la petite obeah fille[155].

Лікар, котрий навідувався до неї після травми, попереджав, що дівчинці не слід перевтомлюватись і хвилюватись, бо може підхопити гарячку, але в січні 1926-го вона вже блукала всією південною частиною острова, таскаючи за собою альбом, і, закутавшись у «пеплий жакет з томпонами», геть усе малювала.

Тієї ж зими вона помітила, що родичі почали втомлюватися від її захоплення — спершу Великі Злюки Марія й Ганна, потім Тесі й Ло-Ло, далі Тато, а насамкінець навіть Няня Мельда. Чи розуміла вона, що у великих дозах навіть геній набридає? Либонь, якось по-дитячому інстинктивно, розуміла.

Далі, спровоковане суцільною байдужістю, їй прийшло рішення змусити їх побачити те чудо, яке бачила вона, переосмисливши його.

Почалася сюрреалістична фаза: спершу її птахи полетіли догоричерева, далі пішли по воді тварини, а потім з’явилися Усміхнені Коні, і вони принесли їй крихту слави. Тоді-то щось і змінилося. Тоді виповзло щось темне, що почало використовувати маленьку Ліббіт як свій канал. Вона почала малювати свою ляльку, а коли закінчила, лялька почала говорити.

Новін.

На той час Адріана вже повернулася з Веселого Парижа і попервах Новін здебільшого балакала високим жантильним голоском Аді, то питаючи Елізабет, чи вміє вона hinky-dinky-parley-voo[156], то наказуючи розчісувати їй руде волосся. Іноді Новін заколисувала її співом, і тоді Елізабет засинала під ковдрою, вимощеною портретами ляльки — дебеле, кругловиде, цілком коричневе, окрім червоних губ, обличчя.

Новін співає — Братець Жако, братець Жако, чи спишш? Чи ти спиш? Dormez-vous, dormez-vous?[157]

Інколи Новін розповідала їй історії — заплутані, проте чудові — там. Попелюшка гуляла в червоних черевичках з Країни Оз, а заблукалі в чарівному лісі близнюки Бобсі[158] знайшли цукерковий будиночок під дахом з м’ятного льодяника.

Але потім голос Новін змінився. Він перестав бути голосом Аді. Він перестав бути голосом будь-кого з тих, кого знала Елізабет, і він продовжував говорити, навіть коли Елізабет наказувала Новін стулити пельку. Спочатку, можливо, і цей голос був приємним. Можливо, забавним. Дивним, проте забавним.

А потім все змінилося, чи не так? Бо мистецтво — це магія, та не всяка магія є білою.

Навіть для маленької дівчинки.

7 — МИСТЕЦТВО ЗАРАДИ МИСТЕЦТВА

— 1 —

У серванті, що стояв у вітальні, була пляшка віскі. Мені схотілося випити чарочку, але перегодом. Я вирішив спершу з’їсти яєчний сандвіч і обдумати, що я їй скажу, але й цього я не став робити. Іноді, щоби щось зробити, треба просто почати це робити. Я пішов з бездротовим телефоном до Флоридської кімнати. Там навіть із зачиненими віконними рамами було прохолодно, але це навіть краще. Я гадав, що свіже повітря підбадьорить мене. А вид сонця, що котиться до обрію, малюючи по воді золоту доріжку, можливо, мене заспокоїть. Бо ж не було в мене спокою. Серце калатало, щоки палали, стегно боліло дико і раптом я із жахом усвідомив, що забув ім’я моєї дружини. Як я не намагався його видобути з пам’яті, мені кожного разу являлося слово peligro, що іспанською означає — небезпека.

Я вирішив, що перш ніж телефонувати до Міннесоти, мені потрібна одна річ.

Я полишив телефон на м’якій тахті, прошкандибав у спальню (вже з костуром; ми з ним будемо нерозлучні тепер аж до ночі) і взяв Ребу. Одного погляду в її сині очі вистачило, щоб згадати ім’я Пам, і серцебиття в мене стишилося. Сунувши мою ліпшу подружку —хай помахує рожевими ногами без кісток — собі під пахву кукси, я повернувся до Флоридської кімнати й знову сів. Реба плюхнулась мені на коліна, але я посадовив її збоку, лицем до призахідного сонця.

— Дивись на нього довго й осліпнеш, — сказав їй. — Авжеж, саме в цьому полягає весь сенс забави. Брюс Спрингстін[159], 1973, чи близько до того, мучачо.

Реба не відповіла.

— Я мав би сидіти зараз нагорі й малювати, — повідомив я їй. — Створювати гаспидське мистецтво заради мистецтва.

Нуль відповіді. Широко розплющеними очима Реба промовляла всенькому світу, що їй нав’язали найгидкішого з усіх американців.

Я взяв бездротову слухавку й ткнув їй межи очі.

— Я зможу.

Реба не реагувала, хоча, схоже, здивувалася. Під нами мушлі продовжували свою піддрочувану вітром суперечку: Це ти, та ні, не я, а ні, таки ж ти.

Мені ж хотілося продовжувати дискусію з моєю Лялькою-Контролеркою-Люті. Натомість я набрав мій колишній домашній номер. Згадав його без проблем. Була надія, що потраплю на автовідповідач. Але почув засапаний голос хазяйки.

— Ой, Джоуні, слава Богу, ти передзвонила. Я запізнююсь, і боялася, що до чверті на четверту я не всти...

— Це не Джоуні, — сказав я і знову потягнув Ребу собі на коліна, навіть не усвідомлюючи цього. — Це Едгар. І ти мусиш відмінити свою зустріч у чверть на четверту. Нам треба дещо обговорити, і це важливо.

—