Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 2"

Коли за півгодини він повернувся, у передпокої лишилася тільки одна сеньйорита; вона не втекла, певно, з сором’язливості чи від несміливості. Він оглянув її неквапливо, наче й забув про час. І раптом завважив, що сеньйорита якось дивно позирає на нього. Цнотливий, нездатний до шурів-мурів з першою-ліпшою, Абреу припинив медичний огляд, виписав рецепт і вручив його, промовивши безбарвним голосом:

— Приймайте по таблетці перед сніданком.

Він залишився сам у консультації, не знаючи, як одігнати згадку про сумний випадок. Хоч як відганяв прикрі думки, однак сумнівався, чи не відступляться від нього постійні пацієнти.

Але ні, вони не відступились. У понеділок, після другої пополудні прийшли не лише ті, хто був тоді, коли помер хворий, а й чимало інших. Півтора тижні Абреу ревно трудився, і консультація майже щодня була переповнена. Аж поки в середу другого тижня худющий як тріска хворий нагло не помер. Цього разу пацієнти розбіглися вже остаточно.

Після недовгих міркувань Абреу дійшов висновку, що краще викорінити зло й закрити консультацію. Проте не думай, читачу, що удари долі збентежили чи збили з пуття мого приятеля. Вони допомогли йому подолати певний етап і знайти своє покликання.

Абреу часто повторював, що окремі людські недуги, відомі здавна як невиліковні, свідчать про безсилля медицини. Чого б тільки ми не віддали, аби не застуджуватись, не відчувати зубний біль і біль у попереку, не втрачати поступово зір і волосся, не сивіти!. Ці постійні, притаманні всім болячки доводять поразку, медицини.

— Навпаки, — заперечував я йому, — це твій оптимізм невиліковний.

Не беруся стверджувати, що саме наші балачки підштовхнули його до нового розділу в житті, переможного й славетного. Певно одне: Абреу зумів зосередити всю свою залізну волю, всі знання на винайденні засобу проти однієї з недуг, від якої здавна відступилася медицина, але так настраждалися чоловіки. За досить короткий час він відкрив так звану «Формулу Абреу» проти облисіння. Експерти з лабораторій «Ермес», куди він представив своє відкриття, підтримали його і виплатили чималий завдаток. Він вирішив витратити його якнайкраще — на подорож по Європі з дружиною, доньєю Саломе. Повідомивши мені ці гарні новини, Абреу наостанок зичливо запросив:

— Приєднуйся і ти до нас.

Я не примусив себе вмовляти. Для аргентинця мого покоління подорож до Європи уявлялася такою ж винагородою, як і для письменника Нобелівська премія чи для віруючого — рай. Та й украй приємне товариство. Абреу, мій давній друг, з яким мені завжди було добре і від якого я стільки дізнався, і донья Саломе, достойна сеньйора. А якщо цього замало, то, як кажуть, жінка з голови до п’ят.

Нашу подорож ми почали з Амстердама. В готелі почули, нібито в Аргентині стався землетрус. Увечері ми пішли до посольства взнати свіжі новини. Нас прийняв посол, сеньйор чи доктор Брауліо Бермудес, котрий, як з’ясувалося після обміну посмішками й поплескувань по плечі, був товаришем Абреу по навчанню в зразковій національній школі. Аргентинець старого гарту, коли ще цінувалася чемність. Коливання землі обійшлося без руйнувань і жертв, тож посол не приділяв йому особливої уваги; його непокоїло інше — найближча святкова церемонія, коли він мав представитися королеві в Гаазі. Ми відчули, що цей веселий і розкутий з нами дипломат ніяковіє перед іноземцями.

Розмовляючи, він підійшов до великого дзеркала, відразливо скривився, а тоді несподівано кинув:

— Жарти жартами, а зовнішній вигляд неабияк важить.

— Та ти виглядаєш, аж завидки беруть, — докинув Абреу.

— Еге ж бо, завидки, — кивнув посол. — Особливо коли ти голомозий!

Я вирішив, що настала слушна мить віддячити моєму товаришеві по мандрах.

— Шановний после, — озвався я, — а чи знаєте ви, що наш друг, доктор Абреу, винайшов засіб проти цього?

Мої слова зацікавили посла; що ж до Абреу, то він став пишномовно вихваляти свій еліксир, який начебто діяв блискавично. Я відчув сором. «Не вистачало тільки, — майнула думка, — щоб він пообіцяв негайно покрити цю лисину лев’ячою гривою». Скажу відверто, поведінка мого друга здивувала й засмутила мене. Надто швидко він перекинувся до категорії лікарів-шарлатанів.

Дону Брауліо, мабуть, неабияк дошкуляла лисина, бо він відразу ж запитав:

— Скажи, а чи не можна зараз отримати флакончик твого чудодійного еліксиру?

Ми пообіцяли передати йому еліксир того ж таки вечора. Коли вийшли з посольства, я дорікнув, що Абреу за ті ліки не попросив запрошення на урочисту церемонію. Проте він знову мене приголомшив, відрубавши:

— Я ще не схибнувся, аби туди ходити.

— Ти хоч усвідомлюєш, про що йдеться? Церемонія в королівському палаці! Така нагода трапляється раз у житті!

Все було марно. Моя спроба заручитися підтримкою доньї Саломе не мала успіху. Як і Абреу, вона вважала офіційні урочистості безглуздими й нудними. Що ж, вони вільні мати власну думку, але чому це я маю під неї підлаштовуватись? Отож без зайвих пояснень попросив у Абреу флакончик його еліксиру.

— Сам його віднесу, — оголосив я.

Сказано — зроблено. Я повернувся до готелю з таким жаданим запрошенням у кишені.

Наступні дні ми тішилися подорожжю, хоч мене час від часу обпікала думка, що очікувана церемонія може фатально відбитися на доброму імені Абреу. Не вірилося, що його еліксир якось подіє. Урочистості наближались, а моє хвилювання наростало. Я навіть хотів поділитися сумнівами з Саломе. Коли ми відчуваємо тривогу й непевність, завжди шукаємо розради в жінки. Одначе я стримався, бо вирішив, що краще звіритися другові. Та він непохитно вірив у свій еліксир.

Коли, зрештою, настає довго очікувана подія, ми переконуємося, що і тут, як і скрізь у житті, нас спіткають непередбачені незручності. Врочиста церемонія починалася об одинадцятій ранку, і не в Амстердамі, як я був певен, забувши розмову з послом, а в Гаазі. Консьєрж готелю, на обізнаність якого можна було покластися, порадив прийти до палацу о пів на одинадцяту. Щоб устигнути на ранковий поїзд, довелося похапцем проковтнути сніданок і не розкошувати у ванні.

Крім усього, моє запрошення виявилося не таким уже й цінним. Справді вартісними були запрошення білого кольору для почесних гостей. Зелені ж, як у мене, дозволяли зайти до палацу і стовбичити серед натовпу в кінці зали. Зіпнувшись навшпиньки, я, звісно, міг побачити королеву й поважних сановників, що приймали вітання дипломатичного корпусу; але довго так не простоїш, тож раз у раз витягав шию поглянути, чи не настала черга Бермудеса. А тоді знову наче опускався серед майже поспіль високих голландців. Тому мало не проґавив епізод, про який потім так багато говорено. Вирахувавши, що австрійський посол закінчив своє вітання, я визирнув між плечима голландців, аби переконатися,