Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— То, виходить, я матиму в домі власного пастиря, — сухо зауважив молодий пан. — Дуже до речі. Релігія у нас дома — рідкісний товар.

— Ви здорово жартуєте.

— З чого ви взяли? Адже ви самі щойно сватали його на проповідника… Ну-бо, показуйте ваші папери.

Якби торговець не бачив у його великих голубих очах веселих вогників і не був певен, що всі ті жарти зрештою обернуться для нього чималим прибутком, у нього, можливо, вже урвалося б терпіння. Та він витяг свій засмальцьований гаманець, поклав його на паку бавовни й заходився переглядати якісь папери. Тим часом молодий пан стояв поруч, насмішкувато дивлячись на нього.

— Таточку, купи його! Ну що тобі з того, скільки він коштує! — тихенько прошепотіла Єва, залізши на ящик і обнявши рученятами батькову шию. — У тебе ж грошей багато, я знаю. А мені він так потрібен!

— Навіщо, ясочко? Ти хочеш, щоб він був тобі за брязкальце чи за дерев’яного коника?

— Я хочу, щоб йому було добре.

— Оце-то причина, справді!

В цю мить торговець подав йому лист за підписом містера Шелбі. Молодий пан узяв його пучками довгих пальців і недбало перебіг очима.

— Благородна рука, — мовив він, — і з правописом гаразд… Ну що ж, лічіть ваші гроші, приятелю! — І подав торговцеві пачку банкнот.

— Усе правильно, — сказав Гейлі, аж сяючи з утіхи. Діставши з кишені пляшечку з чорнилом, він узявся заповнювати купчу і за кілька хвилин подав її молодому панові.

— Цікаво, а що, як і мене розкласти отак по артикулах, — сказав той, побіжно переглядаючи документ, — то скільки б за мене можна дати? Скажімо, стільки-то за поставу голови, за високе чоло, стільки-то за руки й ноги, потім окремо за освіченість, здібності, доброчесність… А втім, останнє, мабуть, недорого коштує. Ну що ж, ходім, Єво, — обернувся він до дочки і взяв її за руку.

Він перейшов палубу, підступив до Тома і, легенько торкнувши пальцем його підборіддя, добродушно мовив:

— Ану поглянь, Томе, як тобі подобається твій новий хазяїн?

Том підвів голову. Навряд чи хто не відчув би приємності, дивлячись на те молоде, гарне й веселе обличчя. На очі Томові навернулися сльози, і він щиро сказав:

— Хай благословить вас Господь, пане!

— Сподіваюся, що благословить. Отже, тебе звуть Том? Ти вмієш правити кіньми, Томе?

— Я до коней змалечку звичний, — відказав Том. — Містер Шелбі завжди мав їх багато.

— От і гаразд. Тоді я, мабуть, поставлю тебе кучером. Тільки за умови, що напиватимешся ти не частіше, ніж раз на тиждень, не беручи до уваги особливих нагод.

Том здивовано і трохи ображено мовив:

— Я зовсім не п’ю, пане.

— Цю байку, Томе, я вже чув. А втім, побачимо. Коли так, то це буде чимала вигода для нас. Ну, годібо, друже, — добродушно додав він, побачивши, що Том засмутився. — Я певен, що ти й справді шануватимешся.

— Авжеж, пане.

— Тобі в нас буде добре, — сказала Єва. Тато хороший, тільки він завжди з усіх кепкує.

— Тато дуже тобі вдячний за таку рекомендацію, — засміявся Сен-Клер і, повернувшись на підборах, пішов собі.

Розділ XV

Про томового нового господаря, та про всілякі інші речі

Оскільки примхлива доля звела нашого скромного героя з особами вищого світу, ми вважаємо за свій обов’язок відрекомендувати їх читачеві.

Огюстен Сен-Клер був син заможного луїзіанського плантатора. Рід їхній походив з Канади, звідки приїхали його батько й дядько, дуже схожі один на одного вдачею. Дядько оселився на багатій фермі у Вермонті, батько став власником великих плантацій в Луїзіані[15]. Мати Огюстена була француженка з гугенотської[16] родини, що емігрувала до Луїзіани в числі перших поселенців. Вона народила двох дітей: Огюстена та його брата. А через те, що Огюстен успадкував від матері її кволість і слабовитість, його ще в дитинстві, за порадою лікарів, відвезли до дядька у Вермонт, сподіваючись, що тамтешній суворіший клімат піде на користь його здоров’ю. Там вій прожив багато років і закінчив коледж.

Невдовзі по тому в одному з північних штатів він познайомився з гарною і благородною дівчиною. Вони покохали одне одного й заручилися. Огюстен повернувся на Південь, щоб підготувати все до весілля, коли раптом одного дня одержав назад свої листи до нареченої з коротенькою запискою від її опікуна, в якій говорилося, що на той час, як до нього дійдуть ці листи, вона вже буде дружиною іншого. Вражений до нестями, він, як і багато хто в таких випадках, вирішив одним відчайдушним зусиллям вирвати з серця навіть і згадку про неї. Надто гордий благати чи шукати порозуміння, він безоглядно кинувся у вир великосвітського життя і десь за два тижні після того злощасного листа вже був визнаним поклонником найпершої красуні сезону. Ледве минув час, потрібний на всілякі приготування, як він привів у дім молоду дружину, що мала струнку постать, гарні темні очі та сто тисяч доларів посагу. І, певна річ, усі вважали його за неабиякого щасливця.

Молоде подружжя проводило медовий місяць на своїй розкішній віллі біля озера Поншартрен, приймаючи в себе вишукане товариство, коли одного дня Огюстен одержав лист;а, написаного тією незабутньою рукою. Листа йому подали в розпалі веселої та невимушеної розмови, що точилась у вітальні. Побачивши знайому руку, він страшенно зблід, проте опанував себе й докінчив жартівливу словесну баталію, яку саме вів з одною дамою навпроти, а вже тоді, вибравши слушний момент, залишив товариство. Опинившись на самоті в своїй кімнаті, він розпечатав і прочитав того листа, що його тепер краще було б не читати. Дівчина детально розповідала, як опікун і його сім’я домагались від неї, щоб вона одружилася з його сином; як раптом перестали надходити листи від Огюстена, хоч вона й далі писала йому, аж доки, знеможена сумнівами й тривогою, занедужала; і як вона, зрештою, викрила ті підступи проти них обох. Закінчувався лист словами надії та вдячності й запевненнями у неминущому коханні, що були для нещасного молодика гірші від смерті.

Він тут-таки відписав їй:

«Я одержав вашого листа — але надто пізно. Я повірив тій брехні, я був у розпачі. Тепер я одружений, і всьому кінець. Забути одне одного — ось єдине, що нам лишається».

Так загинули в житті Огюстена Сен-Клера всі романтичні ідеали. Залишилася тільки дійсність — нудна й безбарвна, мов липка твань, що лишається на березі після припливу. Відлинула іскриста голуба хвиля, зникли вдалині білокрилі вітрильники, замовкла музика весел та співучих вод,