Читати книгу - "Орден Жовтого Дятла"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А кукурудзяник отой, сеньйоро, погляньте, наче пастух, який тягне собі бика за мотузок…
— Це не бик, Настасіє, це но-со-ріг, — поправила донна Бента.
— Про мене, то він бик, сеньйоро, — твердо заперечила негритянка. — Я таку назву ніколи не скажу, навіть ніяково. Я вже стара, щоб нові слова вчити, чужі… А як їдуть вони, погляньте, чудасія та й годі…
— Та-ак… — сказала донна Бента.
І обидві бабусі зажурено похитали головами.
Якось Кирпа гукнула з свого вікна:
— Еміліє, я хочу перестати боятись і також поїхати верхи. Га?
— Ну й гаразд! От дивачка! Киндим такий спокійний! В «Житті тварин» сказано неправильно… Бачили, я його ганяю, як солоного зайця…
— Таж тобі добре, бо ти з ганчір’я, а. я ж з м’яса.
— Та це ж лише зсередини, а зовні ти також з ганчір’я. Уяви собі, що ти вся з тієї ж матерії, як твоє плаття, і йди до нас. І скажи Педріньйо, щоб ішов. Киндим вже про вас питав: ображається, чого боїтесь.
Кирпа і Педріньйо перезирнулися: їм страшенно кортіло погодитися.
— Підемо? — запитала Кирпа нерішуче.
— Підемо! — відважно озвався Педріньйо.
Не минуло й кількох хвилин, як обоє вже видерлися на спину носорогові і посідали досить зручно.
— Тепер бракує тільки Рабіко! — скрикнула Емілія і заходилася голосно кликати: — Рабіко, Рабіко, йди до нас, не будь свинею справді!..
Та Рабіко відсиджувався за мурашником, метрів за дванадцять від них, не менше. Аякже, йти до них! Цього ще бракувало! Йому і з-за мурашника все чудово видко… «Ця вся наука не для мене. Я народився, щоб їсти, і цікавлюсь тільки їжею», — думав він.
Тепер діти цілими днями гралися зі своїм носорогом. Гуляли, і не просто гуляли, а вигадали дещо нове, а саме: запрягали його у візок, той самий, що його подарував тесляр Педріньйо. І ось носоріг віз візок, а у візку сидів один пасажир — більше не влазило. Інколи Кирпа, інколи Педріньйо. Емілія — ніколи, вона завжди їхала верхи на носі Киндима, позаду рога. Це було її місце, і вона б нікому не поступилася.
Якось тітонька Настасія не втерпіла і вийшла на двір подивитися ближче, як дітлахи «пустують з биком оцим». Вийшла, обернулась, а донна Бента також іде — теж, видно, не втерпіла.
Діти зустріли бабусь бурхливими вигуками.
— Оце ось культура! — крикнув Педріньйо. — Хай живе бабуся! Хай живе тітонька Настасія!
І, звернувшись до донни Бенти, додав:
— Бабусю, твоя черга кататись у візочку…
Донна Бента хотіла розгніватись і відповісти, що шановній людині її віку… що це може накласти пляму на її репутацію до кінця життя… що… Ні, спокуса була занадто велика: ласкава сеньйора підсмикнула поділ своєї довгої спідниці і, стараючись не дивитися на тітоньку Настасію (сміятиметься…), залізла у візок.
— Ура! Хай живе бабуся! — радісно закричали діти з свого горища на спині носорога. — Поганяй, Еміліє, тягни, Кукурудзо!
Емілія цьвохнула своїм батіжком, а граф потягнув за мотузок, прив’язаний до Киндимового вуха. Проїхали до хвіртки і назад чотири рази. До чого шкода, що не було кіноапарата! Який фільм можна було б накрутити! Всі, хто проходив мимо вулицею, зупинялися подивитись… Навіть черепаха, що поспішала кудись у своїх справах, довго сиділа біля хвіртки і хитала головою.
І раптом всю розвагу було зіпсовано. На завороті дороги показалися якісь два вершники. Вони, безсумнівно, прямували до Будиночка Жовтого Дятла. Донна Бента моторно виплигнула з візка і побігла на веранду.
Вершники зупинилися біля хвіртки і попросили дозволу заїхати. Заїхали. Злізли з коней. Пішли до веранди. Сказали:
— Ми хочемо розмовляти з хазяйкою будинку.
Донна Бента вийшла наперед:
— Я хазяйка будинку. Чого ви бажаєте, шановні сеньйори?
Один прибулець був американець. Другий — бразілець. Він і заговорив.
— Дорога сеньйоро, — сказав він, — дозвольте представити вам містера Брауна, директора цирку, що виступає тепер у Ріо-де-Жанейро. Містер Браун — власник носорога, що втік кілька місяців тому. Після тривалих пошуків він виявив, що тварина живе тут, і приїхав забрати її. Я адвокат містера Брауна.
Носоріг пізнав містера Брауна і стояв нудний, похнюпившись, гратися йому вже не хотілось.
— Ти чого, Киндиме? — шепнула йому Емілія.
— Цей білявий — мій хазяїн, — відповіла бідолашна товстошкіра тварина, — він приїхав по мене. А мені тут набагато більше подобається, ніж у цирку…
Емілія вся затремтіла від гніву і кинула спопеляючий погляд на непрошених гостей. Мить яку замислилась і сказала своєму другові:
— Не хвилюйся, я що-небудь придумаю. Ці пірати витрусяться звідси ще швидше, ніж «мисливці».
Сказала і, скочивши вниз, поспішила на веранду, де сховалася за стілець, щоб не пропустити нічого з розмови гостей з господинею.
— Ну що я вам можу відповісти? — казала донна Бента. — Якщо тварина ваша, то ви можете її забрати, хоча, казати правду, вона тут прижилася і анітрохи нам не заважає.
— Гаразд, — сказав американець. — Я її заберу.
Почувши такі слова, Емілія вже не могла стриматися.
Вискочила з-за свого стільця, стала перед американцем, взявшись у боки, і відрубала:
— Так не вий-де, мій до-ро-гий се-ньйоре! Мало сказати, що носоріг ваш. Треба довести, що він ваш! Ясно?
Американець був приголомшений чудом, що виникло перед його очима: лялька розмовляє, та ще як сміливо розмовляє, га?!
— Хто ця сеньйорита? — запитав він донну Бенту.
— Так це ж Емілія, маркіза де Рабіко, хіба ви ніколи про неї не чули? Це вона знайшла носорога в бамбукових заростях. Вона його і приручила і ось тепер цілими днями з ним грається.
Американець дедалі більше дивувався. Хоча він немало країн об’їздив із своїм цирком, та ніколи не бачив нічого подібного. Він роззявив рота, хотів щось сказати і поперхнувся. З цього моменту він вже рота не роззявляв і дальші переговори вів його адвокат.
— Так, так, моя маленька маркізо, — сказав адвокат, — носоріг належить моєму другові містерові Брауну, який і приїхав по нього. Бачу, що всі тут звикли до цього товстошкірого звіра. Дуже шкодую, що доведеться засмутити вас і вивезти його, — він повинен виступати в цирку.
Емілія гордо випросталася.
— Давайте не все зразу, — сказала вона. — Передусім я вимагаю, щоб ви, сеньйоре адвокате, довели мені, що сеньйор Браун справді хазяїн цього носорога. Я вимагаю доказів, ви мене розумієте? Я не ношу, як дехто, на пальці перстень, що є знаком адвокатської професії, та вважаю, що у всякому позові найважливіше — докази.
Адвокатові мало не відібрало мову, як раніше директорові: лялька міркувала, як найдосвідченіший
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Орден Жовтого Дятла», після закриття браузера.