Читати книгу - "Незвіданий світ"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Десь неподалік щось цокало, неначе кастаньєти.
— Вони йдуть! — сказав мій компаньйон, заряджаючи свою гвинтівку. — Заряджайте й ви свої, мій голубе. Не думаєте ж ви, що ми живі віддамося їм до рук? Це — звук, що його вони завжди видають у збудженому стані. Ну, та вони збудяться ще більше, коли захочуть захопити нас. Чуєте ви їх тепер?
— Вони вже десь дуже далеко.
— Невеличкий загін — то ще нічого; але я боюся, що вони порозсилали своїх шукати нас по цілому лісі. Ну, та я не закінчив ще моєї сумної розповіді. Незабаром вони привели нас до свого міста біля самого обриву — десь із тисячу хатин із хмизу та листя. Звідси до них — милі чотири. Брудні тварини обмацали мене всього своїми брудними пальцями, і, мені здається, що я ніколи вже не буду чистий. Вони зв’язали нас не гірше за найкращого пакувальника, поклали рядком піддерево, ногами вгору, і настановили вартувати нас здоровезній звірюці з кийком у руці. Кажучи «ми» і «нас», я маю на увазі Самерлі й себе. Челленджер сидів собі на дереві та споживав горіхи та ананаси так, ніби ціле своє життя не робив нічого іншого. Мушу сказати, що він кидав їжу й нам, а потім своїми власними руками зняв нам пута. Шкода, ви не бачили, як він із своїм близнюком сидів на гілці й виспівував басом: «Дзвоніть, старі дзвони!» Музика, хоч яка б вона була, здається, викликає в них гарний настрій. Сміхота та й годі! Проте нам, ви самі розумієте, було недуже весело. Челленджер міг робити все, що йому заманеться, а щодо нас вони додержувались твердої лінії. Нас заспокоювало тільки те, що ви — вільні й не дасте загинути нашим архівам.
А тепер, мій голубе, ви здивуєтеся ще більше. Ви казали, що бачили сліди людей, вогнища, пастки й усе таке інше. Нехай! А ми бачили й самих людей. Миршавий народ, заляканий, затурканий. Здається, люди живуть на одній половині плато — там, де ви вгледіли печери; а людиномавпи займають оцю половину, і між ними справіку точиться кривава боротьба. Таке діло, наскільки я міг збагнути. Позавчора людиномавпи взяли в полон дванадцятьох тубільців і привели бранців до себе в місто. Ви, напевно, ніколи не чули такого ґвалту. Тубільці були маленькі, червоні, до того побиті й понівечені, що ледве пересували ноги. Двох із них людиномавпи вбили вранці у найжахливіший у світі спосіб: одному з них просто видрали з плеча руку. Але тубільці, як виявилося, молодці, і жоден з них навіть рота не розкрив. Ми до таких видовиськ не звикли, і нас трохи не знудило. Самерлі знепритомнів, а Челленджер ледве втримався на ногах... Їх нібито вже не чути. Як по-вашому?
Ми уважно прислухалися, але в лісі лунали самі пташині співи.
— Я думаю, вам неабияк пощастило, мій голубе, — вів Рокстон далі. — Гонитва за тубільцями захопила їх цілком, і вони забули про вас. Інакше вони неодмінно завітали б по вас до нашого табору і неодмінно впіймали б і вас. Безперечно, як ви й казали, вони пантрували за нами з дерева і знали, що повинен бути ще один. Проте у той час їх цікавили лише тубільці. Ось чому сьогодні вранці вас розбудив я, а не ціле військо мавп. Далі довелося нам бачити ще й не такі жахливі речі. То був якийсь кошмар. Пригадуєте ви кістяк американця, крізь який проріс бамбук? Він лежав саме під мавпячим містом, звідки вони скидають униз своїх бранців. Я думаю, якщо пошукати, то там знайдеться купа таких кістяків. У них на краєчку плато є щось на кшталт площі для парадів, і на ній відбувається справжня церемонія. Один по одному шугали бідні люди в повітря, а потім летіли вниз; хтось розбивався на смерть, а хтось настромлювався на бамбук. Мавпи страшенно цікавилися цим і щоразу нахилялись униз подивитись, в який саме спосіб загинув бідолаха. Чотирьох тубільців було скинуто, і бамбук проштрикнув їхні тіла, немов дротик — кружало масла. Не дивно, що між ребрами кістяка нещасного американця ріс бамбук. Видовисько було жахливе, але воно немов заворожило й нас. Ми всі й собі з цікавістю дивилися, як вони пірнають під скелю, хоч кожен із нас і розумів, що доведеться і йому плигати вниз.
Але цього не сталося. Вони залишили шістьох тубільців на сьогодні, а нас, наскільки я розумію, на заїдок. Челленджер, може, і викараскався б, але ми з Самерлі не мали жодних шансів. Їхня мова наполовину складається зі знаків, і зрозуміти її неважко. Я склав уже собі в голові маленький план. Для мене було ясно, що користі з Самерлі не може бути ніякої, та й із Челленджера не більше. Щойно професори сходилися докупи, вони починали сваритися через класифікацію отих червоних дияволів, що полонили нас. Один казав, що це — яванські дріопітеки, а другий доводив, що їх можна віднести тільки до пітекантропів. Як на мене, це — просто божевілля й підлота. Але я угледів дещо, чим ми могли скористатися. По-перше — людиномавпи на рівній поверхні не можуть бігати так швидко, як ми. У них занадто короткі та криві ноги і заважкі тулуби. Челленджер — і той міг би випередити найкращих їх бігунів, а ми з вами були б там чемпіонами. По-друге, вони не мали жодного уявлення про рушниці. Мені навіть здається, що вони не зрозуміли, в який спосіб я поранив їхнього товариша. Якби тільки ми спромоглися здобути наші рушниці!
Прокинувшись із цією думкою сьогодні вранці, я добряче стусанув у живіт нашого вартового, звалив його з ніг і кинувся до табору. Там, як ви знаєте, я знайшов і рушниці, і вас. Ось моя історія.
— А професори? — здивовано спитав я.
— Мусимо повернутись і визволити їх. Узяти їх із собою я не міг. Челленджер на той час
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Незвіданий світ», після закриття браузера.