Читати книгу - "Щоденник Лоли"

Може, хоч коли я помру, вони щось зрозуміють…

А ще… наговорила Ніці про Пашу… Що він її кине, щойно отримає своє… Але хіба це не правда? Обіцяв же, що ніколи мене не кине… Що ми зав­жди будемо разом… І що?

Ненавиджу Пашу. Питала ж його про презерватив! І що… тепер сама розгрібай свої проблеми, а в нього — нова дівчина!

Перед сном.

Не можу заснути. Думки. Почуваюся винною перед Пашею за ту розмову з Нікою…

Ще й сьогодні ЦЕЙ ДЕНЬ. Коли мами не стало… Досі не можу повірити, що її немає. Якби хоч була могила, якби хоч ми могли ходити до неї, садити там квіти… Плакати…

Думала, що не витримаю, коли бабуся за столом про маму говорила…

У двері подзвонили.

Паша.

Прийшов.

Пам’ятає.

Гвоздики приніс. Дві.

Посуд помив.

Сказав, що я завжди буду йому дорога. Що я — його перше кохання... Перше… Ну, звісно. Тепер же в нього Ніка — друге? Ти, каже, зав­жди можеш на мене розраховувати…

Я думала, що в мене розірветься серце.

Від злості? Чи від любові? Не можу зрозуміти…

Мусила все це розірвати. Для себе. Сказала, щоб він більше не приходив. Що ми не можемо дружити. Що будемо тільки однокласниками. Я навіть майже повірила в те, що говорила.

Сльози текли.

Але стало так… легко… Збрехала, що більше не ображаюся. На нього. Ніку. Ні, все-таки Ніку я ще трошки ненавиджу. А Паша… Паша зав­жди був надто правильним для мене. Я постараюся, дуже постараюся його розлюбити. Так буде краще.

Зранку.

Живіт тягне ще більше… Ще й мазанина якась почалася. Хоч би це були місячні! І все забулося, як страшний сон! Може, лікарка все-таки помилилася?

Вирішила зробити аборт. Повигрібала всі заначки… Боюся, що не вистачить. Де я тоді візьму гроші?

Пізніше.

Назар запросив на свій ДН увесь клас. Вечірка з ночівлею. Без батьків. У його супер-пупер мажорному будинку. Раніше мене ця новина дуже потішила б — це ж який стрім можна замутити! Реклама, фоловери! Але сьогодні… Мені реально пофіг.

Ніка виносить Паші мозок ревнощами. До мене, ха-ха! Що ж, бачили очі, що купували… Хоча мені його шкода. Трохи.

Тоха знову за мною ходить… Ці його очі… Здається, наче він ось-ось заплаче, якщо я його відшию. Запросив піти разом до Назара… Каже, що все знає про… про дитину… Запропонував вийти за нього заміж. Який жах! Досі не вірю, що все це відбувається ЗІ МНОЮ! Цього просто не може бути… Це могло б бути з якоюсь Оксаною чи Христею, але не з Лолою! Якийсь страшний сон… А я… розплакалася перед ним, як остання дурепа…

Ненавиджу його за це! За те, що він бачив мої сльози! За цю його… доброту… за те, що так любить. За те, що такий благородний. Майже як Паша.

Пізніше.

Паша… Кого я обманюю? Бачити їх із Нікою не можу. Як він на неї дивиться… як обіймає… як торкається її… як вони тримаються за руки… Так боляче... І разом із тим не можу відвести очей.

Нудить від них…

Добре, що в Назара величезний будинок. Можна сховатися так, що ніхто, ніхто ніколи не знайде. Я сховалася у ванній… Виблювала. Дуже погано.

Капець, як же все-таки болить живіт…

Зранку.

Місячні почалися… Подзвонила лікарці, а та сказала, що це… не місячні. Призначила термінове обстеження, бо може бути кровотеча. Сказала швидку викликати негайно! І не забути взяти з собою маму, бо ЦЬОГО РАЗУ вона мене просто так не прийме. Типу в неї через мене будуть проблеми.

А я… я слухала і раділа, як божевільна… Може, всі мої біди тут і завершаться?

Пізніше.

Пишу зі стаціонару.

Хотіла поїхати на маршрутці, але живіт так сильно болів, що бабуся сама викликала швидку. Хоч як я хотіла від неї все приховати, цього разу не вийшло. Усю дорогу живіт тягнуло… Типова картина для першого дня місячних. Чого хвилюватися? Черги майже не було, кілька вагітних сиділо — хто в телефон втикає, хто книжку читає, хто дрімає на стільчику… У всіх блаженні усмішки на обличчях. Хотілося закричати: «Чого ви радієте, дурепи?!!» А тоді зловила себе на тому, що мої губи теж усміхаються… Від того, що в мене місячні… і я, скоріш за все, не вагітна. Від того, що люди помиляються навіть тоді, коли кажуть, що інфа 100%.

А тоді нас із бабусею провели в кабінет. Спитали, чого не з мамою. У мене навіть сил не було щось казати. Бабуся заявила, що вона — моя опікунка.

Лікарка така вся стурбована… Негайно мене оглянула, квоктала наді мною, наче вона мені мама… Я навіть подумала, що вона щиро турбується. Хоча потім усе-таки довелося прослухати лекцію про те, як погано я ставлюся до свого здоров’я та яка я кінчена ідіотка. Ні, насправді вона не казала, що я «кінчена ідіотка», але з контексту можна було зрозуміти. Бабусі щось говорила.

Мені запаморочилося в голові. Живіт розболівся страшно. В очах потемніло. Мало не впала просто в кабінеті. Нормальна картина першого дня місячних, ну! Чого паніку розводити… Але лікарка мала іншу думку й запроторила мене у стаціонар. Ще й бабусі дісталося, що вона мене пізно привезла.

Здається, я знепритомніла. Хотіла подзвонити дівчатам, але згадала, що обидві мої подружки якраз їдуть в автобусі на Київ. Захищатимуть честь школи. А я просто не прийшла. Подзвонила Катерині Анатоліївні і збрехала, що захворіла. Хоча ні — чого ж збрехала? Я в лікарні. З моєї руки стирчить катетер. Поруч стоїть крапельниця. Завтра лікарка зробить УЗД і вирішить, чи треба мене «чистити». А поки що — спокій і тільки спокій. Шкода, що я не взяла з собою зарядку. Але доб­ре, що в сумці лежав щоденник. І «Поліанна», через яку мені в бібліотеці скоро впаяють штраф. Може, це якраз ідеальний час, щоб нарешті її перечитати.