Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Дії органів НКВС у Західній Україні у боротьбі з антирадянським підпіллям були ефективнішими, ніж заходи німецької поліції з ліквідації антинацистського опору в ГГ. На думку представників тієї ж польської конспірації, про це свідчили хоча б матеріали двосторонніх конференцій, які відбулися у березні 1940 р. в Кракові та на віллі «Пан Тадеуш» у Закопаному, де співробітники НКВС поділилися своїм досвідом боротьби з підпіллям з «колегами» із гестапо. Розвідвідділ польської підпільної організації Союзу збройної боротьби (Związek Walki Zbrojnej) виявив участь у цих конференціях 18-ти працівників НКВС і роздобув їхні прізвища[249].

Крім проведення відвертої боротьби з польськими підпільними організаціями, що діяли на західноукраїнських землях, керівники НКВС неодноразово зверталися до найвпливовіших польських діячів (наприклад, до ксьондза Януша Радзивілла, професора Казімежа Бартеля та ін.) з проханнями, аби ті вплинули на своїх співвітчизників і переконали їх припинити конспіративну діяльність на території, яку зайняли радянські війська[250].

У вересні — жовтні 1939 р. нарком внутрішніх справ України І. Сєров зустрічався у Москві і Львові з генералом Владиславом Лянгнером. Останній під час вересневої кампанії командував обороною Львова. Саме він 22 вересня, після кількаденного його захисту від німців, підписав акт про капітуляцію польських військових частин і передачу міста Червоній армії. Генерал на зустрічах з радянським наркомом намагався дізнатися про долю офіцерів, яких після капітуляції Львова було вивезено на схід. Між іншим, саме цими вересневими днями були вперше відправлені польські полонені до Ковельського (Смоленська область) та Путивльського (Сумська область) таборів, кожен з яких уже на той час був готовий прийняти по 10 тисяч осіб[251].

Представники радянських спецслужб, своєю чергою, прагнули залучити генерала Лянгнера до співпраці у справі створення військової розвідки на окупованій Німеччиною території Польщі. Через невпевненість щодо подальшої своєї долі генерал відпровадив на територію ГГ дружину і сина. А 18 листопада він сам потай залишив Львів і через два дні перейшов румунський кордон[252].

Однак вдала втеча за кордон генерала спричинила у другій половині листопада — грудні 1939 р. арешти у Львові всіх польських офіцерів вищих звань. Серед них були і діячі Польської організації боротьби за волю (Polska Organizacja Walki о Wolność — далі ПОВВ). Організацію було створено ще у вересні активним членом Національної партії, генералом М. Янушайтісом («Карпінським»). 27 жовтня останнього було заарештовано. 8 (за іншою версією 12) грудня потрапив до львівської в’язниці Бригідки і його заступник з організації полковник Єжи Добровольський. Слідчі НКВС неодноразово допитували обох офіцерів.

Під час допитів генерала М. Янушайтіса в лютому — березні 1940 р. на Луб’янці той намагався переконати радянські спецслужби змінити своє ставлення до поляків. Генерал вважав, що невдовзі Москві доведеться вести війну з Німеччиною і тоді поляки стануть їй потрібні. З Янушайтісом проводив розмови особисто нарком внутрішніх справ СРСР Лаврентій Берія. У червні 1940 р. генералові, незважаючи на його становище в’язня, було запропоновано виступити з лекцією перед співробітниками НКВС на тему перспектив війни між Німеччиною та СРСР. Після підписання польсько-радянської політичної угоди від 30 липня 1941 р., відомої ще як «угода Сікорський-Майський», генерала Янушайтіса було звільнено. Радянське командування запропонувало йому очолити Польську армію в СРСР, яка мала бути створена відповідно до укладеної угоди, однак той відмовився[253].

Інакше склалася доля полковника Є. Добровольського. Навесні 1940 р. його вивезли на схід. У 1941 р., за особистим дорученням голови польського емігрантського уряду генерала В. Сікорського, який був приятелем полковника Добровольського ще з часів спільного навчання у Львівському політехнічному інституті, останнього розшукували по в’язницях і таборах у СРСР. Але лише після війни стало остаточно відомо, що полковник Добровольський помер від виснаження у в’язниці (можливо, у Києві). Існують також інші версії щодо його загибелі[254].

Ще один з керівників ПОВВ генерал Мечислав Борута-Спехович («Копа») після невдалої спроби перейти угорський кордон потрапив до радянської в’язниці у Станіславові. Він був змушений зізнатися в тому, ким він є, після чого генерала перевезли до Москви. У в’язницях на Луб’янці і Бутирці Боруту-Спеховича неодноразово відвідував Л. Берія, намагаючись схилити його до згоди очолити Польську армію в СРСР. 12 серпня 1941 р. генерала було звільнено[255].

Мірою того як українські і польські конспіративні організації розгортали на території Східної Галичини та Волині свою діяльність, активізовували боротьбу з місцевим антирадянським підпіллям і органи НКВС. Уже в жовтні 1939 р. перед керівництвом НКВС постала проблема утримування великої кількості полонених та інших ув’язнених. На 1 жовтня загальна кількість заарештованих так званими оперативно-чекістськими групами НКВС у Західній Україні (крім військовополонених) становила 3914 осіб, у тому числі «колишніх жандармів, поліцейських, офіційних і таємних агентів поліції і розвідки — 2539, поміщиків і представників крупної буржуазії — 293, офіцерів польської армії і осадників — 381, керівників УНДО, ОУН —