Читати книгу - "№2"

— У нього є інша. Він її любить. Ми розлучаємся. Дитина лишається зі мною. Завтра він збирає речі.

І пішла знімати висохлу білизну зі шнурка, натягнутого між гойдалкою і черешнею. Вона його ніколи не кохала, а весілля справляла заради білої сукні й фати. Пасією Толіка виявилася співробітниця (таки з бухгалтерії), чий чоловік був на заробітках уже другий рік. Мама у понеділок потайки від нас пішла до банку і зірвала з неї золотий ланцюжок, лишивши два синяки на шиї — це була помста від імені усіх зраджених жінок, їй стало легше, і ми всі разом поїхали на озеро, вирішивши, що всі ці роки в хаті й так було надто тісно.

Бути третім — це завжди дуже солодко. Влізати в чужі стосунки і конкурувати зі штампом у паспорті — це неабияк заводить. Є цілий пласт людей, що спеціалізуються саме на цьому — на романах із одруженими. Встигнути за 15 хвилин, поки жінка на шопінґу, — в цьому є щось наркоманське й підворотнє. Це їхній екстрим, від якого несила відмовитися навіть перед страхом не встигнути.

— Мені на телефон не дзвонити. Лише sms, і не пізніше восьмої вечора. А краще — я сам буду тобі телефонувати. На вихідні мене нема. Ніяких спільних фоток. Зустрічаємся тільки в тебе.

Небачену насолоду одруженим приносять такі-от флірти на сторонці. У цьому є щось упирське й паразитарне. Вони розквітають, як лотоси, в них прокидається ґейзер потенції, їхнє днище скапує привабливістю. Саме ця привабливість дуже притягує тих, хто полюбляє одружених саме за це — за цю привідчиненість кованих фортечних воріт, куди норовить увійти зі своїми змащеними арбалетами. Одружені-заміжні добре знають це, тому перетворюють свій сімейний статус у привідкриту висоту, яку треба неодмінно взяти з другої чи третьої спроби. Таємні стосунки — найбільш мотиваційні, найпристрасніші. У них треба входити, як в оздоровчу гірчичну ванну, в якій шкідливо перебувати понад норму. Приховування означає вину.

Не варто окрилювати тих, із ким не збираєшся в небо.

26

Manolo, працюючи в психіатрії, керується лозунгом:

— Люди не міняються, а лише пристосовуються.

Коли він уперше одружився, то одразу зрозумів, що є зрадником за суттю. Зрада є його невід’ємною рисою і потребою. Manolo занадто добре вивчив людей, щоби здуру повірити в моногамію. Він почав зраджувати вже за кілька місяців опісля офіційного одруження, і саме цей стан — стан самотерзання, цікавості до когось іншого й нового, стан переховування і партизанщини —заводив його більше, ніж молода дружина. Він її любив, та не міг любити лише її. Це суперечило його органіці, він, зраджуючи і зраджуючи, дихав не на ладан, а ладаном. Для нього кожна зрада була акційною пропозицією романтики, від якої хотілося літати. Гріховні думки, кошерні самозаспокоєння і нуль докорів сумління. Нуль.

Він оцінював свою силу волі кількістю витриманих розпитувань дружини, яка чудово знала, що Manolo ніколи не буде пастися на одній поляні. Щоби схилити Manolo до зради, достатньо було вийти за нього заміж. Він ніколи не вибирав між тим, що мав, і тим, що хоче мати, тому що завжди міг мати те, що хоче без шкоди для того, що вже мав. Дихотомія лагідно проросла в ньому, і він цілком нормально функціонував одночасно в обох іпостасях.

Із цим неможливо було боротися, адже не існує людей, які свідомо вкорочують своє щастя. Йому потрібен був дім із дружиною — і світ поза домом із множинністю можливостей, йому було позаріз потрібне любовне листування в телефоні, яке треба обачно видаляти, потрібні були вкрай невчасні дзвінки, які мав збивати, потрібен був беззвучний або вібраційний режим, аби звуковий супровід повідомлень не лунав так часто. Він кохався в секретності і секреціях своїх романів. Разом із тим його почуття до дружини ніяк не мінялися й не чахли — радше навпаки: ситуативні коханки пробуджували в ньому пристрасного сім’янина, і ці дві паралельні лінії не планували перетинатися, бо взаємодоповнювалися.

— Не існує жодної нормальної людини, яка ніколи не зраджувала! — Manolo готовий був заприсягтися.

Із пряжі своїх сексуальних пригод він виплітав цілі мережива, теплі й ворсисті. Він не займав нічийого місця і не губив гідності, коли холоднокровно розумів природу своєї поведінки, він не полохався своїх витівок, бо контролював кожну з них, він писав свої флірти й одразу ж стирав клавішею backspace, переступаючи домашній поріг, де пахло омлетом, бальзамом для прання і вечірніми посиденьками при кухонному столі під стильним плафоном у вигляді перевернутого дзбана. Він повертався додому наснажений, енергійний і свіжий. Густий аромамаркер був прописаний в його фірмовому стилі, тож Manolo ніколи не підхоплював чужих жіночих запахів. Він стверджував свою любов до дружини у свій спосіб — повертаючись сюди й обираючи її, саме її, на фініші кожного дня.

Його блядки не були non-stop. Це були посезонні етапи активізації й затухань. Але без уваги до ще когось Manolo починав би в’янути, як ірис без поливу. Зраджують лише свої, а Manolo був своїм для дружини, кожна його зрада була проявом їхньої близькості. Він потребував багато доказів і аргументів, що вони з дружиною свої. Він зміцнював свою сім’ю. Він ніколи не шукав краще — він шукав нове, аби ще вище просувати дружину в керунку одноосібного п’єдесталу. Сім’я передбачає монотонність і впізнаваність, навіть якщо обоє — феєричні, бо перманентна феєричність теж є стабільністю.

Manolo знав, що робить і чого прагне. Він зі спини дивився на свою сім’ю і бачив у ній гуманітарну цінність, де на троні сидить взаєморозуміння / взаємопідтримка / взаємоплани — усе взаємне й безпомилкове, і хотілося всипати дещицю паприки. Сім’я притупила сексуальні піки, а він хотів бути коктейлем із ризику і стійкості, хотів бути словами для згорілої пісні, схилом для власного бездоння. Manolo вповзав у прерії зради, вітамінізуючи свою чоловічу природу. Він грошей із дому не виносив, коштовностей нікому, крім дружини, не дарував, по ресторанах не шлявся. Чого хотіла дружина — вона мала. Вона мала його, дбайливого. Мала фінансовий достаток і французьку шестикамфорну кухню червоного кольору в стилі хайтек. І ціле гроно подруг, з якими проводила час у тренажерній залі і на пілатесі. А потім — первістка, якого вона теж розцінювала як подарунок. Усі свої подружні обов’язки Manolo виконував дуже скрупульозно, при тому маючи свою оазу для повноти щастя.

Він думав, що завжди контролював свої хтиві спалахуйки. Та одного разу він заступив за риску, яку сам собі колись намалював. Він дозволив собі знести всі шлюзи і захисні дамби перед «не закохуватися більше ні в кого». Manolo необачно