Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

Проте дідо відімстив батькові в єдиний спосіб, який йому ще залишався. Мама вирішила, що за традицією мене теж назвуть Якобом. Вона стояла на цьому, бо первісток завжди називається, як батько. Тут вона вже не дала себе залякати, хоча батькові цього імені хотілось якраз найменше. Знову зблиснула її колишня снага — в Обертинів все буде, як у людей. Первісток перебирає ім'я і господарство.

Та коли дідо пішов до француза Тюттенуя, щоб внести це ім'я до метрики, той записав його на французький манір, через «с». Помітивши свою помилку, він спитав діда, чи виправити «с» на «k».

Дідо трохи поміркував, а тоді сказав:

— Звісно, ні. Наш хлопчик має називатися Якоб, але він буде Якоб через «с».

Писар вклав формуляр до конверта, заклеїв і за якийсь час передав листоноші, аби той завіз документ до установи в Тімішоарі. Усміхнений, дід повернувся додому, чи то пак того, що від нього залишилося. То була його солодка, немічна помста батькові.

Вже понад годину сидів я у своєму перевіреному сховку під мармуровою плитою гробівця Дамасів. Щоразу, коли я, наслухаючи, ледь відхиляв плиту в надії, що небезпека минула, щось цю надію розбивало. Я чув рушничні постріли, десь ревли двигуни, кричали люди, хтось щось гукав російською. Тоді чекання починалося спочатку.

Я щільніше закутався в куртку і насунув на лице дідового картуза. Закляклими пальцями запалив останню свічку, але вона майже не давала тепла. Я з'їв усе, що дала мені мама.

Довкола лежали мерці. Щоб трохи відволіктися, я намагався пригадати їхні історії. Тут були давні мерці, які вмерли ще за часів Фредерика Обертина: від холери, з голоду, загинули в повенях. Німецькі і французькі лотаринжці, ельзасці, люксембуржці, пфальці, баденці, пізніше теж румуни й угорці. Цілковито кинуті на поталу примхам природи, без жодної підтримки провінційного уряду в Тімішоарі, вони гинули десятками.

Були також мерці середньої давнини, яким просто не поталанило, як-от Штоффлевій жінці, яку 1890 року переїхав віз. Це ж треба було так постаратися, в часи, коли по Головній вулиці проїздило всього кілька возів на годину. Були й такі, що опинились тут проїздом і вмерли в дорозі.

Силач Фішер, розповідав дідо, одного дня з'явився на краю села, не маючи при собі нічого, крім кількох товстелезних залізних ланцюгів, які волочив за собою в маленькому візку. Поки він йшов селом, мешканці вибігали на дорогу подивитися на цю дивовижу, бо він був голий. Деякі казали, повністю голий, але правдоподібніше, що таки лише до пояса. Найкраща реклама для того, що він збирався зробити.

Перед Зепплевою корчмою — а вони всі називалися Зепплями, наші корчмарі, бо всі були первістками — він зупинився. Видобув з кишень штанів пригорщу монет і кинув у заїзд. Спершу було тихо, потім почулося, як кілька пияків сваряться за монети. Один за одним вони виходили надвір, аби на власні очі побачити джерело свого щастя. Фішер пообіцяв більше, якщо вони підуть з дому в дім і оголосять, що він, силач Фішер, завтра перед усім селом доведе, на що здатна людина. Та хай кожен прихопить з собою по кілька монет — його мистецтво не безкоштовне.

А тоді взявся шукати когось, хто позичив би йому шістьох коней, і натрапив на діда, якому тоді виповнилося ледве двадцять. Коли наступного дня вони з дідом зустрілися, зібралося вже чимало народу. Прибули також люди з поближніх сіл, бо чутка, що в Грозенау буде діятися якась небувалиця, миттю розлетілась околицею.

Вони поприходили пішки, поприїздили возами й верхи і утворили за селом велике коло. Коли з'явилися Фішер з дідом і заходилися причіпляти ланцюги до коней — по одному на коня — вони витягали шиї, аби краще бачити. Коли Фішер заговорив, усі стихли.

— Я — силач Фішер. Раніше я виступав у цирку, а тепер-от на вільних хлібах. Господь обдарував мене нелюдською силою. Я пхаю паротяги і піднімаю вози з десятьма млиновими жорнами. Сьогодні перед вами я силою самих м'язів стримаю цих коней. Та навіть силачі мусять щось їсти. Тож будьте такі люб'язні, вкиньте кілька монет до цього глечика, буду вам незмірно вдячний.

Він поставив глечик в траву, глядачі підходили і вкидали монети. Тоді дід поміг йому прикуватися ланцюгами. Найдовшого з них Фішер обмотав собі навколо шиї, по три коротші прикріпив до рук.

— Якщо мені забракне сили, коні зламають мені шию.

Що коні й зробили.

І за ним бив великий дзвін. На його похороні попередник пароха Шульца так смикав за линву дзвона, що його аж підносило на повітря. Лунав прекрасний, чистий звук, так ніби у бронзовому литві не було ні тріщин, ні нерівностей. Парох любив витати у цьому звучанні, що наповнювало простір. Ще багато років він лякав людей, бо бив у дзвін тільки для того, аби його послухати.

Механічно й звично я перебирав увесь перелік наших мерців, як їх найкращий знавець. Щоразу, коли батько вдома витягав пасок, вони терпляче мене приймали. А тепер їм доводилося проявляти усе своє терпіння, бо ж росіяни втрутилися