Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

Спершись на коминок, я несамохіть почав перераховувати шматочки дерев'яної різьби, що лежали в кошичку.

Довгі роки мріяв я про цього не знайомого мені сина. В убогому житті мене не полишало відчуття, що він існує. Я маю десь сина, мою кровинку, я віднайду його, як захочу, і, може, він стане мені розрадою. Він живе скромно, але від цього він мені дорожчий, і так утішно було думати, що він не схожий на мого законного сина, я обдаровував його тією простотою і здатністю до глибокої прихильності, що нерідко трапляється в народі. Зрештою він був останньою моєю ставкою. Я знав: якщо й її буде бито, мені вже нема чого й нема кого чекати, залишається тільки повернутися до стінки й згорнутися клубочком, — за сорок років, як мені здавалося, я зжився з ненавистю, мене ненавиділи, і я сам ненавидів. А проте, як усі люди, я плекав у душі надію і, як умів, дурив себе, намагаючись заспокоїти душевний голод, коли була змога. А тепер усьому край.

Тепер я вже не матиму бодай ганебної втіхи вимудровувати усякі підступи, думати, як позбавити спадщини тих, хто зичив мені зла. Робер уже напутив їх, зрештою вони знайдуть усі мої сейфи, навіть ті, що взято на чужі імена. Придумати щось інше? Ех, пожити б ще трохи і все протринькати! А далі вмерти, не залишивши нічого, навіть на вбогий похорон! Я ж усе життя трусився над кожним су, стільки літ скнарив, гамуючи свою жадобу; де вже мені, в моєму віці, навчитися кидати гроші на вітер! Та й діти пильнуватимуть за мною, думав я. Я не можу дозволити собі марнотратства, а то воно стане страшною зброєю в їхніх руках… Якби зубожіти якось непомітно, помалу…

Гай-гай! Мені не пощастить зубожіти, я не зумію спустити свої грошики. Якби ж то взяти їх із собою в домовину, тліти в землі, стискаючи в обіймах своє золото, банкноти, цінні папери! Якби ж спіймати на брехні тих праведників, які проповідують, нібито блага світу не переходять із нами на той світ!

Добрі справи — то бездонне провалля, що все поглинає. Розіслати по благодійних товариствах чи роздати сестрам-черницям, заступницям убогих, пожертви від невідомого доброчинця?.. Хіба я не можу забути про своїх ворогів і подумати про інших людей? Але ж чим страшні старощі? Старощі — це підсумок нашого життя, остаточний підсумок, де не зміниш уже жодної цифри. Шістдесят вісім років життя зістарили мене, зробили ненависником своїх кревних; таким я й помру. Яким я став, таким і залишуся до могили. А як хотілося б стати іншим! О боже, боже, якби ж то ти існував!

Смерком прийшла дівчина, послала мені ліжко, віконниць вона не зачинила. Я ліг потемки. Вуличний гамір і світло ліхтарів не заважали мені дрімати. Не раз я прокидався, як у вагоні, коли поїзд зупиниться на станції, і знову поринав у сон. Я вже не почував себе хворим; а проте здавалося, ніби мені залишається одне — лежати отак і терпляче чекати, коли дрімота перейде у вічний сон.

Мені треба було ще зробити деякі майнові розпорядження, щоб Роберові сплачували обіцяну ренту, а потім піти на пошту по листи на запитання, бо тепер не було кому зробити мені цієї послуги. Я вже три дні не переглядав своєї кореспонденції. О, це чекання якогось невідомого листа, таке живуче наперекір усьому, воно переконливо свідчить, що надія в нас незнищенна, її не викорінити, вона — як пирій!

Назавтра саме турбота про пошту й дала мені сили. Я встав опівдні і вирушив до поштового відділення. Дощило, я не взяв парасольки і тому пробирався попід мурами. Мабуть, вигляд у мене був чудний, вслід мені оберталися. Хотілося гукнути цим людям: «Що в мені незвичайного? Чи не здаюсь я вам божевільним? Тільки мовчіть, а то діти одразу з цього скористаються. Не дивіться так: я такий самий, як усі, тільки рідні діти ненавидять мене, доводиться від них боронитися. Але це зовсім не означає, що я божевільний. Іноді я таки збуджений під впливом тих ліків, що їх мушу приймати через грудну жабу. Авжеж, я розмовляю сам із собою, бо завжди самотній. Треба ж людині з ким-небудь та розмовляти. Що ж тут незвичайного, що самотня людина мурмоче якісь там слова й вимахує руками?

Пакет, переданий мені, містив друковані повідомлення, кілька банківських листів і три телеграми. Певно, це телеграми від біржового маклера, який не зміг виконати якогось мого розпорядження. Я зайшов у бістро, щоб там їх відкрити. Біля довгих столів сиділи заляпані вапном муляри різного віку й повільно їли свою злиденну страву, запивали сніданок літром вина. Вони майже не озивалися один до одного. Вони працювали від раннього ранку і все під дощем. О пів на другу вони знову стануть до праці. Адже зараз кінець липня. На вокзалах повно люду… Чи зрозуміли б вони мою муку? Авжеж, зрозуміли б. Як же мені, старому адвокатові, цього не знати? На першому ж процесі, де я виступав, позивалися між собою діти; ніхто з них не хотів годувати старого батька. Бідолаха кожні три місяці переходив із хати до хати, всюди його кляли. Сини з голосним лементом накликали смерть, що визволила б їх від батька, та й він сам кликав її, як рятівницю. А скільки разів на фермах я спостерігав трагедію: старий батько затявся і ніяк не випускає з рук свого добра, нарешті здавшись на задобрювання, все віддає, і тоді діти зводять його зі світу непосильною працею та голодом! Авжеж, він такого, мабуть, начувся, оцей худий, жилавий муляр, що сидів за два кроки від мене й поволі переминав хліб голими яснами.

Сьогодні нікого не здивує, якщо в бістро сидить добре вдягнений стариган. Я нарізав шматок білястого кролячого м'яса і дивився, як, випереджаючи одна одну, котяться дощинки на шибці; потім намагався прочитати ім'я власника, написане по той бік вітрини. Дістаючи з кишені