Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

Благословен час, коли з далини, з голубого серпанку першим угадуєш ледь вловимі обриси землі! Отоді оживають в тобі і дух великого Колумба, і дерзновенність Магеллана.

— Поглянь, поглянь, Магеллане, перед нами або незвідані землі, або міраж — на воді тінь якогось велетенського птаха! — заволав Анукін, вбігши до ходової рубки з містка, де він стежив за видноколом.

Мені було не до його міражів: судно не слухалося керма і я будь-що намагався вирівняти курс. Штормовий вітер щосили гатив у правий борт, настирливо зносив нас на схід.

— Нелегко тобі, — в’їдливо докинув Анукін. Свою годину за кермом він уже відстояв, і, отже, можна було жартувати. Але мені справді-таки нелегко. Натискуючи коромисло стерна, я перекладаю його праворуч із запасом на п’ять-вісім градусів. Розрахунок такий: коли хвиля вдарить у борт, судно круто відхиляється ліворуч, лягаючи на потрібний курс.

Ця моя власна вигадка і хитрість, яку я повів з вітрами, рятували від збочення і неминучого відхилення на схід. Як здавалося, просувались ми за наміченим маршрутом, та коли в кінці вахти штурман, враховуючи поправку на знос течіями, визначив місцеперебування судна, куди ми дісталися за чотири години, виявилося, що ми не там, де треба. Показання самописця теж свідчило не на мою користь: на паперовій стрічці лежала не пряма лінія — графічне позначення курсу, а якісь зигзаги, так ніби слід гульвіси, що, добре хильнувши, повертався від куми. Практично це означало: ми пройшли, петляючи, зайвий десяток миль.

— Це не плавання!

— А що ж? — перепитав штурмана Анукін.

— Я вас не запитую, Анукін, що це! — сердито відповів той і, вже повчально, як це' умів робити тільки він, додав — Раджу подумати про свою діяльність. І вам теж, — зиркнув він на мене, спускаючись вниз.

Ми були знищені, розбиті; діяльність наша як стернових зведена нанівець… Потім цей поголос піде по судну, неодмінно «на килим» викличе кеп; прочуханка на зборах; переведуть у робочу бригаду і ще сила-силенна інших неприємностей — о жах!

Штурман має рацію, хоч його ми й недолюблюємо (як і він нас, звичайно); над своєю «діяльністю» слід замислитись. Але не зараз — нічна вахта висотала всі сили. Втома брала своє.

Я вийшов на палубу. Була п’ята година ранку. Небо розгублювало останні зорі, і вони помітно танули в сіруватій імлі піднебесся, як весною тануть на ставку уламки запізнілої криги.

Глянув у той бік, де, за свідченням Анукіна, мав бути міраж. Там справді щось чорніло. А коли роздивився краще, побачив обриси суходолу…

То був Амстердам — острів, до якого ми прямували.

Що за суходіл, які його береги, хто тут живе — ніхто із нас не знав. Лоції теж майже нічого не розповіли; Справді-бо, що може сказати, приміром, таке: «За свідченням 1880 року, висадитися на берег можна на відстані близько 1,5 милі на південь од мису Хоскен… Колір води відрізняється від навколишнього забарвлення океану; це дає підставу припускати наявність підводної небезпеки». Інші повідомлення були ще старіші — за… 1853 рік! Звичайно, протягом століття згадані береги могли не тільки осунутися, а й зовсім щезнути з лиця землі. Ось чому, поки не розвиднилося, наближатися до берегів ми не наважувались, а лягли у дрейф на схід од острова, де значні глибини.

Після вахти сон — падіння в прірву: з гармати стріляй — не прокинешся. Я не міг більше стояти на палубі, хоча й кортіло побачити, як причалюватимемо, і спустився в каюту перепочити… Мене розбудив галас у коридорі. Прочинивши двері, хотів утихомирити крикунів, та у відповідь почув:

— Пожежником бути тобі, а не моряком! Проспав усе царство небесне.

Голос Володі Петраченка.

— Коли хочеш, — кинув він, — збирайся! Перша партія вже висадилася. За кілька хвилин вирушав друга.

В ілюмінаторі видніла гора з волохатою шапкою попелястих хмар.

Не роздумуючи, я хутко натягнув на себе тільник, робу, кирзові чоботи — про парадну форму, як це належало під час висадки у зарубіжних портах, нічого було й думати: хлопці мене підганяли.

Анукін швендяв на спардеку — бадьорий, збуджений і з хитруватою посмішкою на круглому, як рятувальний круг, обличчі.

— Ти що? — поцікавився я.

Анатолій взяв мене під руку і одвів у куток, подалі від людей, забубонів змовницьки, скоромовкою, з якої я нічого не второпав.

— Слухай! Дві нічні вахти — і таємниця в твоїх руках.

На стоянці в портах вахтування не по чотири години через вісім, як під час плавання, а по вісім годин підряд. Ще півбіди, коли стояти вдень, а от з нуля до восьмої ранку — мука. Цієї вахти кожен боїться, під різними привидами ухиляючись від неї, підсовуючи іншим. От Анатолій і мудрив тепер щось незрозуміле.

— Бачиш, голубе, — вислухавши його, мовив я. — Кота в мішку купувати не збираюся. Говори, що там у тебе!

Анатолій розповів — воно таки було, варте більше ніж двох нічних вахт!..

Підпливаючи до островів, ми заздалегідь намагалися дізнатися, що воно за землі. У корабельній бібліотеці — сотні томів, різні географічні довідники, атласи — вибирай, читай, розшукуй потрібне. Цей же острів був для нас несподіванкою — заходити сюди не передбачалося. Якби хтось із нас і шукав книг про Амстердам і Сент-Поль, то їх, мабуть, не знайшов — мало хто писав про ці землі. Людська ж пам’ять — і розум! — особливо мого Анукіна, здатні на дивовижне. З-поміж хаосу пригод, якими забита голова Анукіна, бо читав він таки запоєм, треба ж було, щоб цей ось епізод запам’ятався з такою ясністю.

— Якщо не зраджує мені пам’ять, — мій напарник підняв вказівний палець, — рівно сто років і двадцять вісім днів тому, 6 грудня 1864 року, корабель «Дункан» з пасажирами на борту,