Читати книгу - "Молоді літа короля Генріха IV"

Voyez ce jeune prince deja aux prises avec les dangers de la vie, qui sont d'etre tue ou d'etre trahi, mais qui se cachent aussi sous nos desirs et meme parmi nos reves genereux. C'est vrai q'il traverse toutes ces menaces en s'en jouant, selon le privilege de son age. Amoureux a tout bout de chemin il ne connait pas encore que l'amour seul lui fera perdre une liberte qu'en vain la haine lui dispute. Car pour le proteger des complots des hommes et des pieges que lui tendait sa propre nature il y avait alors une personne qui l'aimait jusqu'a en mourir et c'est celle qu'il appelait la reine ma mere.

Погляньте на цього молодого принца, що вже бореться з небезпеками життя, — такими, як смерть від чиєїсь руки або зрада, та й з тими, що таяться в наших бажаннях і навіть у наших великодушних мріях. Правда, він проходить поміж усіма тими загрозами немов за іграшки, але такий уже привілей юності. Раз по раз закохуючись, він ще не знає, що лиш кохання позбавить його тієї волі, яку марно хотіла відібрати в нього ненависть. Бо тоді ще була на світі одна жінка, яка жила для того, щоб захищати його від людських підступів і від тих пасток, які наставляла йому його власна природа; вона так любила його, що віддала за нього життя, і ту жінку він називав моя мати, королева.

Син небіжчиці, що їхав на своє весілля, бадьоро поглядав навколо. Його тішила швидка їзда. Вітер, здавалось, уже доносив назустріч пахощі двору — страв, напарфумованих людей, жінок, яких не треба умовляти, бо вони самі набиваються тобі. Анрі вирішив, що скорятиме їх, — адже він був сміливіший за інших і певний, що як дотепністю, так і вродою та силою подобається жінкам. Марго теж буде ним задоволена: він уже придумував для неї вельми дотепні речі. Хоча він, звичайно, не міг зізнаватись у цьому друзям, погана слава нареченої зовсім не відштовхувала його, а навпаки, дуже багато обіцяла. В такому настрої молодого подорожнього вабила майже кожна сільська дівчина, що вибігала подивитись на загін, і він часто сплигував з коня та цілував тих дівчат. Вони, випручавшись, утікали, а потім довго дивувалися, що гугенотський принц так гарно вміє цілуватись.

У вирослому загоні передні вершники говорили одне, задні інше; ті, що над'їхали останні, ще були сповнені гніву через убивство їхньої королеви. Вони їхали не гуляти на весіллі, ні, їхнім святом була помста: вони збирались кидати виклик кожному придворному. Той настрій часом передавався й наперед, охоплював і Анрі та його друзів. Морней тоді провіщав найстрашніші небезпеки, що чекають на них при дворі. Дю Барта своїм звичаєм гірко нарікав на зіпсутість людської природи, а д'Обіньє казав, що розуміє, навіщо бог посила нам ворогів. Анрі тоді відповідав скривленими устами, з нестямною люттю і жахом в очах:

— Посилати мені стару отруйницю я його не просив. Без такого дарунку я б обійшовся!

Так, часом, коли в ньому ніби зосереджувалась ненависть усіх його супутників, він раптом мимохіть запитував себе: «Чи я збожеволів? Їду брати шлюб з дочкою проклятої душогубки, а домовину моєї матері, може, ще не засипано землею. Хто ж буде наступною жертвою? Я підганяю коня й кваплюся пожертвувати не тільки честю, а й життям. А який це, певно, жax — умирати від отрути!» — думав Анрі й уже ніби відчував незнаний холод і безвладність.

Страх і ненависть змушували його прислухатися до голосів іззаду, що обурювалися цією мирною подорожжю. Адже мир порушено! Треба зібрати військо, повернути адмірала. Хай Париж, що вже тремтів перед ними, цей раз спізнає їх по-справжньому, і не як жаданих гостей! І загін зупинявся, починали радитися, зволікати. Отак і минали тижні. Та коли всіх, навіть Агріппу, посідало вагання, в ту хвилину король Наваррський віддавав наказ: «На коней! Уперед!» — а їдучи, співав, наче дитя, що мусить перейти темний ліс і відганяє страх.

Так він доїхав до місця, звідки вже запізно було повертатись, бо там дожидали його перші посли, що мали врочисто зустріти нареченого принцеси Валуа, — і серед них його дядько, кардинал Бурбон[53]. З цієї хвилини весь загін бунтівливих гугенотів опинився в полоні у кардинала, що їхав у червоній мантії поруч їхнього короля. А другого дня, дев'ятого липня, вони в'їхали в паризьке передмістя Сен-Жак — і там усіх охопила буйна радість. Правда, та радість була з гіркотою, бо на чолі вельмож-протестантів, які дожидали свого Анрі, виступав тепер один-сам адмірал Коліньї, герой їхніх війн. Після смерті королеви Жанни у них тільки й лишилося від їхніх боїв за віру, що оце старече обличчя. Завдяки цим двом — Жанні й панові адміралу — вони вже не були гнаними єретиками, а прийшли сюди як велика сила і мали вступити в місто! Всі нетямились від захвату, махали капелюхами, борідки на їхніх засмаглих обличчях трусилися, і вони вітали голосними вигуками своїх вельможних улюбленців,