Читати книгу - "Нові пригоди Електроніка"

— Хто вони?

— Світлофори.

Довелося пояснювати відмінність між рухом окремого пішохода й колони дітей, розповідати, як працюють світлофори, як управляють автоматами люди в міліцейській формі…

— А діти всі живі? — цікавилася Електронічка

— Живі, — сказав Елек.

— І автобуси теж живі? — правило теревені дівчисько.

— Певною мірою — так…

— А ми з тобою?

— І ми…

— А чому певною мірою?

— Потім довідаєшся! — буркнув Елек.

Нелегко відволікатися на складні розмірковування, коли схеми зайняті проблемою безпеки руху. Елечка раз у раз намагалась обійти автоколону й вирватися вперед, вона почувала себе незручно в міській тисняві з її обмеженими швидкостями, але дотримувалася правил.

На заміському шосе спортсмени розвинули велику швидкість, обганяючи одну за одною найшвидкісні машини, не підозрюючи, які емоції викликають вони у водіїв. Кам’яне місто тануло вдалині; зелено-блакитний простір летів назустріч; роботам здавалося, що їм сниться щасливий, легкий і швидкоплинний сон.

Проте й уві сні з розплющеними очима вони виявляли звичну розважливість. Елек визначив поглядом, що руки й ноги його супутниці рухаються ритмічно й правильно — як у спринтера на стометровій дистанції, тільки значно частіше. Мабуть, для випадкового спостерігача бігуни були лише чемпіонами, які блискавично промайнули перед очима, щоб установити нові рекорди

— Давно тренуєшся? — запитав Елек, настроюючись на ділову розмову.

— Кілька днів. — Елечка рвучко обернулась, відгадавши хід його думок. — Не хвилюйся. Я із спортивним ухилом.

— Від Громова, чи що, втекла? — пожартував робот.

— Помилки минулого виключені, — миттю зреагувала спортсменка. — Хіба я — ти?

Навіть при шаленій швидкості вона спробувала на ходу суто по-дівчачому стенути плечима й трохи збилася з ритму, але відразу ж виправилась і вихопилася вперед.

— Ти — це не я, — погодився Елек і спитав найголовніше: — Тобі відома твоя мета?

— Я так само, як і ти, вивчатиму людину. — Вона повернула голову, уважно глянула в Елекові очі. — Це і є моя мета.

— Обережно, Елю! — застеріг Елек, помітивши, що навпроти мчить важкий грузовик.

— Бачу, — озвалася дівчинка, закарбувавши у своїй свідомості розширені очі водія грузовика. — Я все бачу, відчуваю, але не все знаю…

Сумний тон її голосу не пасував до рішучих рухів. Електронік добре розумів супутницю.

— Не знаєш, з чого почати? — запитав він.

— Не знаю. — Еля зітхнула. — Ти мені допоможеш?

— Спробую, — відповів він і гукнув: — Гей, куди ти?

Одержавши ствердну відповідь, дівчинка-робот увімкнула граничну швидкість. Електронік не захотів від неї відставати. Ніщо не перешкоджало рухові найпрудкіших у світі бігунів. Вони здавалися самі собі дужими, спритними, невловимими. Вони не підозрівали, що за ними стежать десятки уважних очей і приладів.

Ще в місті комп’ютер автоінспекції за швидкістю бігу визначив, що так рухатися можуть тільки роботи. Зіставивши моментальні фотознімки змазаних силуетів, комп’ютер дав обриси двох фігур підлітків. І от від поста до поста на заміському шосе полетіло по радіо: «Увага, рухаються роботи… Подбати про безпеку людей і роботів! Швидкість понад триста кілометрів на годину…» Хтось із міліціонерів згадав героя телефільму на ймення Злектроник, назвав у рапорті по рації роботів Елеками, і його колеги охоче підхопили жартівливе прізвисько порушників. «Увага, Елеки!» — лунало тепер в ефірі. І це попередження було дуже близьке до істини.

Кожний постовий розумів, що при такій швидкості роботів немає змоги ні наздогнати, ні зупинити їх, ні тим більше поговорити з ними. І кожний по можливості звільняв від зайвого транспорту свою ділянку шляху, вмикаючи на в’їздах червоні сигнали. Бігуни збивали з пантелику навіть досвідчених інспекторів. Думка про штраф за перевищення швидкості виникла в декого з них суто автоматично, але не було у правилах такого заборонного для роботів параграфа. А Елеків — фіть! — і сліду нема! Шукай вітру в полі.

Давно закінчилися густі ліси з галявами, яри й круглі гайки на схилах, стрімкі спуски й підйоми. Дорога була рівною, простилалися до обрію зелені поля. На покажчиках миготіли незнайомі для Електроніка назви населених пунктів, поки він не впізнав одну з них: «Білозерськ — 300 км».

— Ого, — сказав ледь чутно Електронік, — з такими темпами за годину ми будемо біля моря.

— Хочу до моря. — Елечка його почула. — Що таке море?

Електронікові подобалося розмовляти на граничній швидкості. Вони нітрохи не втомились і могли бігти далі безконечно довго, могли добігти аж до моря, і це було спокусливо, тим більше, що й сам Елек ніколи не бачив справжнього моря. Але треба було повертатися.

— Пора, — сказав Елек.

— Навіщо? — озвалася вона. Він глянув на неї, нагадав:

— Ти хотіла починати…

І дівчинка моментально повернула назад. На зворотному шляху він розповідав їй про море, про сушу, про атмосферу. І про людину.

— Тобі добре, — сказала Еля. — У тебе є друг.

— Ти про Сергія? — запитав Ел.

— Так. А в мене немає ніякого Сироїжкіна.

Ел на мить задумався.

— Подружися з будь-якою дівчинкою.

— З будь-якою? З якою? — Еля згадала дівчат, з котрими грала на спортмайданчику. — Я не знаю, як її вибрати, — пояснила вона. — Всі вони хороші.

— Знаєш, — сказав він рішуче. — Бери всіх. Бери від кожної найкраще. І синтезуй.

— Спасибі, — подякувала вона й, вийнявши з кишені дзеркальце, заглянула в нього, поправила зачіску

Елека розсмішив цей жест: ну й дівча, навіть на дистанції не забуває про зовнішність!

Він усміхнувся.

А Елечкині очі, як і раніше, були серйозні.