Читати книгу - "Заплакана Європа"

Тоді витягла із торби запаковані йогурти, які набрала в дорогу з Валкеалської їдальні, шматочки сиру, шинки та ковбаси, загорнуті у серветку, та декілька банок із дитячим харчуванням.

– А це наше, – відповіла впевнено, тоді простягнула руку для знайомства. – Люсіль.

– Анна, – відповіла сусідка.

– Нік, – показала на двері Люда, маючи на увазі чоловіка.

– Георг, – метельнула головою у бік своєї спальні Анна.

– Джейн, – Людочка зобразила жестом дитину.

– Глорія, – нічого не показуючи додала албанка й, прихопивши з холодильника їдло, зникла за дверима власної спальні.

Люся затамувала подих, потягнулася головою до дверей сусідів, але, хоч як прислухалася, звідти не долинало жодного звуку.

Уночі біженці з Української РСР насолоджувалися відчуттям повнокровного життя, лежачи на двоспальному ліжку. За вікном відкривалися мальовничі краєвиди вічнозелених фінських лісів. Бабенки стали володарями вітальні з каміном, вишуканим килимом на підлозі та репродукціями у гарних рамах; кухні з блискучими кранами та суперовою духовкою; трохи затісного туалету з душем та невеличкої світлої веранди, на яку можна скидати побутовий непотріб та мотлох. Єдиним, що виявлялося краплею дьогтю у цій діжі меду, були албанці, які спали за стіною. Бабенки намагалися про них не згадувати, ніби їх зовсім не існує, ніби увесь цей будинок, увесь цей фінський дерев’яний, вмебльований, зі всіма зручностями, теплий будинок уже належав їм. Ніби уже живуть вони повнокровним фінським заможним життям. У цю першу ніч Людочка дійшла висновку, що її чоловік мав рацію, і вона тепер не Людочка, а Люсіль, і він не Микола, а Нік, а їхня красунечка-донечка дійсно ніяка не Женька, а Джейн, Джені – майбутня спадкоємиця батьківської нерухомості.

На цій чудовій оптимістичній ноті сіро-блакитний будинок разом із його щасливими мешканцями поринув у солодкий сон.

До міста Міккелі від Вісулахті, точніше, повз нього, швидкісною напівпорожньою трасою курсував рейсовий автобус. Ним біженці діставалися до «райцентру» з безліччю магазинів, не меншою кількістю кафе-ресторанчиків, десятком дискотек, базаром і двома середніми школами. Одна з місцевих шкіл погодилася надавати послуги з вивчення мови табірникам із обох притулків. Людочка тішилася зі слушної нагоди безкоштовно нахапатися фінської, але Микола категорично заборонив їй це робити, хоча повсякчас довбав дружину, примушуючи її мовно вдосконалюватися навіть у короткі миті нічного відпочинку.

– А за малою хто дивитиметься? – Очі Миколи робилися круглими, а густі брови повзли догори.

– А ти! – Те саме відображала на своєму обличчі дружина.

Попри постійні Жужині канючення та вмовляння, чоловік стояв на своєму. Жінці довелося пристати на його умови: допоки дитина не доросте до року, Людочка не відліплюватиметься від неї й на хвилину.

Микола не бажав їздити до міста по продукти, мотивуючи рішення так: «Усі навколо впізнають у мені біженця третьосортного». Люся дивувалася таким заявам, бо, хоч сама не раз чула від місцевих слово «реф’юджі» у спину, ніколи воно не звучало з образливою інтонацією. Фіни ставилися до іноземців лояльно, можливо, трохи холодно, та і з якого дива їм кидатися на шиї чужоземним дармоїдам?… Микола, ніби з панського плеча, передав дружині право вибирати, купувати й привозити з міста харчі та інші необхідні для життя речі. Оскільки він не мав уявлення, що робити з немовлятами, Людочка мусила використовувати право на шопінг без відриву від своїх материнських обов’язків. Садовила малу до мішечка-кенгуру, що застібався в неї на спині, як неправильно вдягнений парашут, і прямувала до автобусної зупинки. Їй подобалося вести господарство, готувати, ба навіть прибирати, аби лише не нариватися на з’ясування стосунків із коханим.

Червоний Хрест, окрім того, що виплачував біженцям чималі кошти, брав на себе оплату проїзду в місцевому транспорті. На кожну людину, що проживала у таборі, видавалося десять жовтеньких квитків на місяць. Один квиток давав можливість вільно пересуватися автобусом протягом години. Жужа діставалася до Міккелі за чверть години, закуповувала необхідні продукти, на що виділяла щонайбільше тридцять хвилин та поверталася додому, вклавшись лише в один квиточок. Почувалася марафонцем, що виконав норматив на «відмінно». Микола свої квитки продавав за зниженими цінами мешканцям «Варсавуорі», які деколи навідувалися до когось із тутешніх у гості. У сусідньому таборі не отримували такого сервісу, бо він розташовувався за кілометр від Міккелі, тож можна було чалапати пішки чи крутити велопедалі. Сусіди-реф’юджі, переважно самотні молоді люди, полюбляли виїжджати до міста на нічні вилазки, відвідувати дискотеки, знайомитися з фінськими молодицями, а для таких амурних справ велосипеди не личили…

П’ятого грудня Бабенків розбудив наполегливий грюкіт у двері. За вікном насипало повно снігу, який, за словами місцевих, уже не розтане до весни. Хтось гамселив у вхідні так, аж здригався будинок. Люда нашвидкуруч напнула теплий халат і почовгала відчиняти. Відразу з порога Віталій з Тернополя голосно закричав:

– Радійте, браття, ми стали незалежними!

Люся озирнулася, за нею стовбичив заспаний чоловік, долонями тер очі, не розуміючи, чого це Віталій верещить, та й взагалі задля чого він приперся в таку ранню годину аж із «Варсавуорі». Лише прочухавшись, чоловік і дружина усвідомили, що тернополянин трохи «під мухою». «Браття» розгледіли пляшку якогось місцевого питва у нього в руках.

– Браття, та як ви можете спати?! Україна, наша ненька, звільнилася від лап старшого брата.

– Говориш, як письменник чи поет. Що сталося, поясни нормально? – невдоволено бовкнула Люся. – Ну ж бо, проходь. Розповідай!

Жінка запропонувала гостеві сісти. Сама, кутаючись у халат, поставила на плиту чайник.

– То ви нічого не знаєте? – продемонстрував удавану образу. – Та ж оголосили підсумки референдуму… Український народ хоче незалежності. Нас уже визнали канадці, поляки та прибалти.

– Я нічого не тямлю з того, що ти верзеш. Ти п’яний, чи як? – Микола втрачав контроль над власними нервами.

– Я п’яний, брати мої нерозумні, – з усмішкою відповів Віталій і потягся до «братів», аби обняти. Хлопцеві врешті увірвався терпець, він посерйознішав та офіційно повідомив гучним баритоном: – Україна відтепер вільна, – зиркнув на подружжя – від них ніякої реакції. – Роз-жо-вую. Держава