Читати книгу - "Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов"

— Я з машиною. Якщо їдете в місто…

— Дякую, — всміхається Філіп. — Але треба думати й про те, як повернутися назад. Я віддаю перевагу своїй таратайці.

— Гаразд. Спасибі за повідомлення. Сидіть, сидіть, не треба мене проводжати.

І, піднявши по-дружньому руку, я виходжу надвір у сині вечірні сутінки, що дедалі густішають.

Екскурсії на природу, зустрічі з люб'язними співрозмовниками й поверхове ознайомлення з проблемами мистецтва — все це добре. Погано лише, що я тупцюю на одному місці. Так само, як і в своїх особистих справах. Зауважу мимохідь, що ваш вірний слуга Петр Антонов мав би вже бути главою сімейства. Скромний обряд передбачався на Новий рік: новий рік — нове щастя. От лише щастя не прийшло на призначену зустріч. Замість нього прибула чергова справа.

Дуже загадкова історія. Знову кімната на останньому поверсі, тільки із замкненими зсередини дверима і так само дбайливо зачиненими зсередини вікнами. Коротше кажучи, класична містерія «замкнутої кімнати». А на ліжку, як ви вже, можливо, здогадуєтесь, лежав, відпочиваючи від земних турбот, небіжчик. Експертиза встановила отруєння. Убивство чи самогубство? В небіжчика було за життя чимало конфліктів, внаслідок яких він міг дуже просто вмерти не своєю смертю. Конфлікти головним чином на грунті амурних зв'язків. Запальна натура, до того ж з ухилом до мародерства: два-три стрибки в заборонену шлюбну зону ближніх. Самосуд і залякування з боку осіб, що постраждали.

Убивство чи самогубство? Через п'ять днів з'ясували — ні те, ні те. Чоловік напився, йому стало погано з серцем, тоді він проковтнув щось заспокійливе, і в його організмі забродив отруйний коктейль. От як буває, коли не знаєш, чого хочеш: спочатку п'єш, щоб повеселішати, а потім ковтаєш таблетки, щоб заспокоїтись.

Взагалі ця історія швидко прояснилась, і виникла вона, либонь, тільки для того, щоб зірвати заплановане скромне торжество. А потім опосіли інші турботи, за якими забуваєш геть усе на світі, й справа з одруженням знову затяглася. Звісно, не можна сказати, щоб через ті злочини ніколи було й угору глянути — адже ми живемо не в США, де кожних п'ять хвилин стається вбивство. Просто нас, інспекторів, тільки четверо на всю країну, а ведення слідства пов'язане з багатьма неприємностями, бо наші справи не з тих, що закінчуються вражаючим зізнанням: «Я викрав у товаришки сумочку, і в ній справді було три леви й п'ятнадцять стотинок».

Добре, що моя майбутня дружина, вчителька, досить терпляча людина, з певним філософським спрямуванням мислення. Коротше кажучи, задовольняється тим, що приїздить раз на тиждень з Перніка до Софії довідатись про моє здоров'я, промимрити своє: «Петре, Петре…», й трохи прибрати в моїй кімнаті.

Погано, як я вже казав, те, що я тупцюю на одному місці не лише в особистих справах. Та, як кажуть, лихо не без добра. Затримки на переходах дають мені час для роздумів.

Нарешті невеличкий перепочинок для моїх нижніх кінцівок. Знову канцелярія. Перевірка деяких свідчень. Нові факти. Дружні розмови з колегами з інших служб про такі приємні речі, як відбитки пальців і трасологічні дослідження. З останніх двох питань — нічого істотного. Але «нічого істотного» — це вже само собою становить дещо істотне: вбивця діяв у рукавичках, очевидно, в тонких синтетичних рукавичках, деталь, на яку й слід було сподіватися, коли взяти до уваги всю широчінь задуму й відносну елегантність його виконання.

Другу «дрібницю», наявність якої я підозрював з самого початку, підтверджують дослідження мого приятеля, судового лікаря. Паганіні розтину трупів зазирає в мою кімнату з власної ініціативи, ще з порога застережливо піднімаючи вгору руку:

— Не пропонуй мені цигарки! Я не курю.

— Знаю, знаю: якщо не куритимеш і завтра, це буде вже два дні. Що нового?

При цих словах я не можу стриматись, щоб не простягти руку до цигарок на столі й не вибрати з тихою зловтіхою найм'якшу цигарку.

— Непогана партія цигарок. Такі м'якенькі, — зауважую, прикурюючи.

Паганіні кидає на мене такий погляд, ніби збирається просвердлити ним дірку в моїй голові, та я собі спокійнісінько курю.

— Знаючи, що ти поспішаєш, а протокол тільки зараз готують, я прийшов попередити тебе: при розтині трупа виявлено незначні сліди люміналу.

— Значні чи незначні, але це вже щось, — кажу я, машинально підсовуючи гостеві пачку «Сонця».

Лікар піднімає руку, мовляв: «Згинь, нечиста сило!», але вона повисає в повітрі й за мить стрімко падає на стіл, якраз на пачку з цигарками. Паганіні хапає цигарку, чиркає сірником і закурює так гарячково, наче боїться, щоб хтось не схопив його за комір. — Врятуй мене, боже, під друзів, а від недругів я й сам врятуюся, — декламує лікар з нотками трагізму й прямує до дверей, оповитий хмариною запашного диму.

Я знову поринаю в папери й, поки дзвоню по телефону або сушу собі голову над різними зіставленнями, ніяк не можу позбутися почуття двоїстості, що, як стверджують психіатри, є одним із симптомів шизофренії. Бо в цій історії, принаймні на сьогоднішньому етапі розслідування, є справді щось шизофренічне. Історія розділена на дві частини, які не мають між собою жодного зв'язку й виглядають не як дві частини цілого, а як дві різні справи. З одного боку — дія, реальна або уявна, в кімнаті на п'ятому поверсі: дбайлива підготовка, здійснення й замаскування вбивства. З другого боку — накреслене мною коло, в якому повинен перебувати вбивця. І між цими двома справами — кримінальним злочином і можливим його виконавцем — нема ніякого зв'язку, навіть натяку на зв'язок. Якщо так триватиме й далі, я можу до безконечності вивчати біографії людей, замкнених у моєму колі, їхні інтимні стосунки, конфлікти, сварки, звички й навіть кількість пломб на їхніх зубах, нічого до пуття не з'ясувавши, окрім хіба що відомих загальних положень про світлі й темні сторони людської натури.

Час од часу в мене зринає підступна думка, сковуючи мій мозок: можливо,