Читати книгу - "Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле"

Тепер я бачив обличчя того німця, — того, що перепинив бабцю Ірену, вдарив її по голові, відібрав велосипеда й харчі, роздобуті на селі, та сказав: «Ти жидівка! Ти втекла з гетто!». І зараз же по тому — бабцине обличчя, десь там, на польовій дорозі, пізнього ранку, коли той німецький жандарм здіймає автомат і каже зі сміхом: «А тепер я тебе вб’ю!». А потім знов обличчя дідуся, коли, щасливо порятувавшись, вона вже вдома розповідає йому про це. І я чув її голос у мить, коли вона кілька разів повторила: «А якби він мене застрелив? А якби він мене застрелив?».

Літак описав іще одне коло над нашими головами, і сонячне сяйво, що відкидалося від його крила, нагадало мені інший посвіт — той, що плинув від річки, коли дідусь Антоній почав рибалити. Заради того, щоби бабця Ірена не мусила їздити в село і її не зачіпав дорогою жоден німець. Дідусь вдивляється в поплавець, примружує очі й відчуває, що сьогодні нічого з цього не буде: ні рибної юшки, ані смажених вусачів, хіба що кілька окунців, і в його очах зажура і смуток, однак не лише через рибу. Далеко за лісом гуготять довгі автоматні черги, між заростів лозняку на піщаній обмілині дуже чітко чути їхній глухий гуркіт, бо його приносить вода, а дідусь Антоній знає, що означають ті черги й лише не розуміє, що сталося зі світом, який несподівано втратив точку опертя, який хитається й накульгує, наче Яків біля потоку Яббок[20]. І, повертаючись до міста з порожньою торбиною, дідусь заходить часом до порожнього костелу, заклякає й пробує молитись, але жодні слова молитви не йдуть йому на гадку, тоді він дивиться на зображення Бога, розіп’ятого на хресті, й повертається додому, до бабці Ірени й моєї мами, повертається ще смутніший і пригніченіший, і не лише через порожню торбину.

Машина знову закрутила лискуче коло, а я передчував — саме від тієї миті, — що на летовищі у Вжещі не станеться нічого поганого, бо там, у бляшанці «ілюшина» мій дідусь, сидячи біля круглого ілюмінатора, думав про те саме, що й я. А якщо ми обоє думаємо про одне й те саме — він там, угорі, а я тут, унизу, якщо ми перегортаєм одну й ту саму сторінку Книги його життя й дуже уважно вглядаємось у неї, то, ймовірно, ми ще побачимося. Не там, угорі, посеред порожньої та блакитної просторіні, але тут, унизу.

І я знову побачив дідуся Антонія біля тієї річки. Він витягав у сутінках снасті на берег, однак гачки були порожні. Тоді він закинув їх знову, потім розпалив маленьке вогнище під ослоною лозняку та грів над ним руки. А потім іще кілька разів витягав снасті з води й закидав їх знову, позаяк не зловив анічогісінько. Від річки потягало холодом, і коли він подумав, що це, безперечно, замало на юшку і, безперечно, замало на часи, коли заборонено мати радіоприймач «Електрид», а також радіоприймачі будь-яких інших марок, коли над заливними лугами вже малювався липневий світанок сорок другого року, тоді дідусь Антоній побачив того чоловіка. Той мав на око десь років тридцять із лишком, був зодягнений у сіру понищену одіж і скидався на людину, що довго ховалась у лозняку або втекла з лісу. «У тебе нема чогось попоїсти?» — запитав чоловік. «Ні», — відказав дідусь. І відразу подумав, що той, мабуть, страшенно голодний, що він, певно, не їв уже кільканадцять днів. Отож поліз до торби й витяг черству булку, здається, позавчорашню, яку мав для наживки, і сказав присоромлено: «Я маю лише це, бери та їж». А тоді той лагідно всміхнувся, похитав головою і тихо мовив: «Закинь з правого боку». Й лише за мить дідусь Антоній зрозумів, що незнайомець мав на увазі «праворуч від каменя» — великого каменя, який багато років пролежав у тому місці, вистаючи над поверхнею на добрячих півметра. Це була дивна порада, але він послухав її. Переклав снасті з наживкою й повернувся до вогнища. Незнайомець трохи скидався на прегарного кантора Йоселе, рабинового сина з Монастириськ, хоча, власне кажучи, не був подібний ні до батька, ані до сина. А може, він був лише духом. Ні, він не міг ним бути. Бо сидів тепер біля розжареного приску й дивився на воду. Його поведінка, так само, як і порада, котру він дав дідусеві, була пречудна й незрозуміла. Проте дідусь ні про що не розпитував. Мовчав. І так вони обоє мовчали добрячу часину. А потім той устав і сказав: «Дякую тобі», — і коли дідусь запитав, за що він йому дякує і чому вже йде, той коротко мовив: «Мені треба йти», — і тихо щез у лозняку, так само, як з’явився. Дідусь подумав за мить, що то був лише сон. Утім це був не сон, бо коли він витяг снасті, то вони ледве не обірвалися під ваготою рибин.

Літак закрутив іще одне коло, й сонце відбилося від бляхи корпусу, мов від риб’ячої луски. Мама плакала в татових обіймах, а він утішав її, як умів. Молодик в окулярах і хазяїн пса Йосифа згубилися десь у натовпі. Крізь гучномовці передали врешті повідомлення, що літак за хвилину сяде, й усіх просять зберігати спокій. Санітари й пожежники метнулися до своїх постів, а червоно-білі машини завели двигуни, готові рушати на злітну смугу щомиті. Й тоді я пригадав іще одну річ: моя мама не виносила риби. До кінця війни вона майже щодня їла судаків, щупаків, плітку та вугрів, яких дідусь Антоній приносив додому цілими горами.

Тим часом «ілюшин» заходив на посадку. Я стояв навшпиньки біля бар’єрчика й тамував подих. Мама відмовлялася дивитися. Батько ховав її голову в себе на грудях, ніби вона була маленькою дівчинкою. Літак падав дедалі нижче, аж урешті ми почули сухий тріскіт, потім щось на зразок глухого виску, відтак знову тріск, начеб розірвали гігантську полотняну заслону і, врешті, потужне гуркотіння бляхи та скрегіт, який тривав довго, нескінченно довго — упродовж добрячих кільканадцяти секунд. Літак трохи з’їхав з бетонної смуги й зарився в траву. Ліве крило, на яке