Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

як він бачив, використовували для розрізання металу в морських доках, — щоб ті могли прокладати собі шлях крізь колючий дріт. Тільки не було зрозуміло, що б трапилось, якби ворожа куля влучила у газовий балон. Проте головним інтересом був, як він це описав, новий тип самохідної машини, «рухома бронебашта із кулеметною установкою та механізмом розчавлення колючого дроту», спроможна «перетинати будь-яку перешкоду, канаву, насип чи окоп». Близько 70 таких експериментальних засобів пересування уже було сконструйовано, як він повідомив генералові Френчу.

Серові Джону вартувало якнайшвидше поглянути на них, наполягав він: «Потрібно лише особисто стати очевидцем видовища, як та машина пронизує дротяні загородження, аби безповоротно переконатися у її ефективності. Принцип роботи схожий на той, що виконує снопов’язалка для збирання врожаю», — він мав на увазі примітивний варіант сучасного зернозбирального комбайна.

На жаль, серові Джону так і не судилося оглянути цього мутанта сільськогосподарської техніки. Асквіт, охоплений панікою (що не дивно) через те, що так мало було досягнуто під керівництвом Френча, звільнив його. Отож у січні 1916 року Черчилль спробував знову.

Він передав папери (із планами розробки нового типу броньованого комбайна) наступникові Френча, Дуґласу Гейґу, якого нерідко звинувачували у значному паралічі стратегії Британії. Та, схоже, Гейґ зацікавився. Трохи згодом Черчиллю запропонували прибути у Британський операційний підрозділ у Сейнт-Омері та пояснити свої ідеї. Тамтешній генерал повідав, що чув від Гейґа про якийсь новий хитрий винахід Адміралтейства для застосування в окопній війні.

Чи було Черчиллю щось відомо про нього? Звичайно ж, було. Насправді він ніби нарешті отримав прощення за свої дивні й моторошні ідеї і таку тривалу загальмованість армійських верхів у їх прийнятті, адже минув уже десь рік із грудня 1914-го (тоді він ще був в Адміралтействі), коли йому вперше випало побачити оту кошмарну безвихідь окопів і колючого дроту, що уривками простягалися від Швейцарії до Каналу.

Черчилль частково черпав натхнення із науково-фантастичних творів Герберта Веллса та змальованих ним броненосних «наземних кораблів». 5 січня 1915 року він написав Асквіту, натякаючи, що настав час технологічного прориву. Нам необхідна машина, що здатна долати траншеї, стверджував він, і якщо ми таку не розробимо, то це напевне зроблять німці. Асквіт, на диво, дав відповідь доволі швидко і наказав Воєнному міністерству розглянути це питання.

Було сформовано армійський комітет із вивчення цієї теми, який, зрештою, дійшов висновку, що будь-яка така машина під вагою власної броні просто загрузне. Надто непрактично; відхилити.

Із цим рішенням справа могла б і почити, із невідворотними наслідками. Проте Черчилль не дозволив їй померти. Він же був із Адміралтейства, пригадуєте? Він займався кораблями, а не армійською тактикою. Теоретично це не було його справою. Проте 18 січня 1915 року він вирішив написати дещо своїм колегам із Адміралтейства — зробити один химерний запит. Він бажав експерименту.

Дехто (він не уточнював, хто саме) мав би взяти два парові котки та сполучити їх довгими сталевими стрижнями, «щоб вони з усіх поглядів стали однією машиною, шириною принаймні від 12 до 14 футів». Потім він планував, щоб службовці підшукали «підхожий» шмат землі неподалік Лондона і вирили зі 100 ярдів траншей, як у Франції. Кінцевою метою, він казав, було протестувати, як цей велетенський монстр ітиме вздовж усіх окопів, точніше — по них, прокручуючи гігантськими колесами по обидва боки траншеї. Ціллю було «розчавити траншеї і поховати у них ворога».

У цьому він весь, приголомшливий Черчилль. Та у конструкції були недоліки. Що, як ці два котки крутитимуться з різними швидкостями, на окремих передачах? Звісно, стрижні тріснуть або обірвуться. Він не розрахував, що такій машині потрібен єдиний двигун. А проте ми можемо навіть почути, як торохкотять його мисленнєві шестерні, прокручуючи у голові розв’язання цього клопоту та проблеми зчеплення з покриттям.

Тепер він обдумував питання багнюки. Пекельні моря болотяних ґрунтів. Машина просковзуватиме і колеса прокручуватимуться вхолосту, якщо не… ага…

«Котки цих механізмів буде оснащено клиноподібними ребрами та шипами, що у разі потреби випиратимуть поза звичайну поверхню, для зчепленням із ґрунтом з кожного боку траншеї, та власне рухатимуть їх». Це як поглянути у телескоп на віддалену туманність і побачити, як хмари міжзоряного пилу розпадаються та тверднуть у планетарну масу.

Так народжувалась ідея. Мабуть, сам не відаючи цього, він описував механізм гусеничного ходу. Усе, що було необхідно, дійшов він врешті висновку, так це «достатнього розміру пара котків і масивний куленепробивний корпус для екіпажу». І підписався під грандіозно безапеляційним наказом розробити усе це протягом двох тижнів: «ВСЧ».

Спробуйте собі уявити реакцію військово-морських інженерів. Черчилль воліє, аби ми скрутили або зварили докупи якісь парові котки? І хоче, щоб ми для нього сплюндрували якусь галявину з експериментальними окопами? Але вони таки це зробили.

Так було започатковано те, що в результаті стало відоме як Комітет наземних кораблів. І можна зрозуміти, чому Черчилль так підхоже запозичив термінологію Веллса, адже причин впроваджувати цей проект від імені Адміралтейства не було жодної, хіба що вона подалася би під виглядом обговорення розробки якогось підвиду корабля. 22 лютого 1915 року невеличка група людей вперше зібралася під керівництвом одного з кількох фігурантів цієї історії, містера Юстаса Теннісона д’Ейнкорта, керівника військово-морського суднобудування. Він і доповідав Черчиллю.

Перша дискусія здебільшого точилася навколо питання, висунутого Першим лордом Адміралтейства: як зробити так, щоб цей величезний звір не буксував у грязюці. Обговорювалася потенційна ефективність «шипованих» коліс, а також «зачепів», специфічного пристосування, яке, за задумом, мало би вигляд маленьких лапок, закріплених на ободі колеса, і кожен з яких вгризався б у землю послідовно з обертом самого колеса. Два дні по тому Теннісон д’Ейнкорт відписався Черчиллю з новинами. Успіхи вражали.

Вони намірялися сконструювати 25-тонну модель, що мала би вигляд «трактора, вочевидь, військового призначення, із 50 солдатами на борту, озброєними кулеметами, здатного продавлювати ворожі окопи». Вони наближалися до задуманого. Того самого дня Черчилль надіслав стислу відповідь: «Взяти до виконання відповідно до всіх пропозицій. ВСЧ».

На 3 березня у них уже було два проекти: один з великими колесами позаду і другий із гусеничними траками. Настав час витрачати гроші. Без жодного санкціонування від Воєнного міністерства і, звісно, без консультаційного обговорення з колегами із Кабінету Черчилль подав заявку на виготовлення прототипів. Він і гадки не мав, котрий із них буде більш ефективним, тож замовив обидва — дюжину гусеничних та півдюжини з великими колесами. Заохочуючи конкуренцію, Адміралтейство задіяло двох підрядників. Вони називалися «Фостер» і «Фоден», і для них було встановлено 10-відсотковий розмір прибутку. Загальна вартість замовлення становила 70