Читати книгу - "Проклята, Наталка Смеречинська"

Ганна Ввчар простягла свою бліду, зморшкувату руку і я ні краплиночки не сумніваючись зробила крок вперед, на зустріч долі і схопилася за протягнену долоню. 

Мою грудну клітку неначе розкрили і туди полилися ріки, океани... Тепла магія наповнювала мене приносячи з собою потаємні, сакральні знання. Тисячі життів пронеслося перед очима, тисячі доль я прожила в одну секунду відчувши все, що довелося бачити, чути, відчувати моїм попередницям. 

Ось я могутня трипілька, мати роду і жриця богині, якій поклоняється все плем'я. Поважна і дуже стара. Плем'я зібралося, щоб провести мене в останню путь і я готова, хоч мені й сумно. Адже зі мною зникнуть і вони всі.

 А ось я стала марою, неспокійним духом, що лякає маленьке поселення древлян, заховане в лісах Київщини. Стала добровільно, бо хотіла влади і страху своїх людей. 

Ось я молоденька   відьмочка, зовсім юна, яку збираються втопити православні священники по навіту. А зрадив мене коханий - козак, дитину якого я ношу під серцем. 

Щаслива панночка, що усіми силами відкидає свою суть, бо  їй це не потрібно, вона і так все має. 

І нарешті Ганна Вівчар! На житті своєї прабабусі я мимоволі зупинилася довше ніж в інших. Її любов до сина просто вражала. Відданість його інтересам, радість від того, що в неї з'явилася невістка, сподівання няньчити внука, багато внуків. 

А потім страх, біль, ненависть, коли Ренек оголосив полювання. Заговір, жертва, кров... Мені здалося, я от-от зрозумію, як зняти те прокляття, в яке мимоволі, не спеціально, Ганна вложила занадто багато сили і занадто багато розбитого серця, але невблаганний потік спогадів підхопив і поніс мені далі. Показуючи вже моє життя з самого дитинства і даючи зрозуміти, що ось вона я, ще одна відьма, спогади якої тепер назавжди залишаться у древній магії та передадуться наступним поколінням.

Я відкрила повіки(навіть не зрозуміла, коли встигла закрити очі) і побачила, що Ганни вже не було поруч. 

Душа моєї прабабусі нарешті звільнилася від ланцюгів, що приковували її до цього несправедливого світу і змогла з'єднатися з тією стихією, що наповнювала тепер мене. Нарешті знайшовши такий жаданий спокій.

А я відчувала себе дивно. Так, неначе в мене відкрилося друге дихання, неначе з'явилося тисячі очей, я бачила світ зовсім по іншому і знання зібрані моїми попередницями тисячоліттями зараз були доступні мені. 

Але скільки може витримати людина? Мабуть, небагато, бо подих, другий і магія відступає, осідає в мені закрившись. І я прекрасно розумію чому. Насправді ми дуже крихкі і тендітні. Наще життя як кульбабка на сильному вітрі, тому магія дуже обережна зі мною. Я завжди можу покликати її, але... Зараз вона сховається і вийде тільки тоді як буде потрібно...

Світ знову закрутився навколо і відмер.

-  Візьми її, бо так треба!!!!! - вигукнула Микитівна і очманілими очима глянула на те місце де лежала ікона, але уже без ляльки.

-Лєна! - це до мене дісталися на допомогу  Костик та Влад одночасно. Останній взагалі вчепився в мій лікоть. А Аліса.... Від Аліси не почулося ні звуку і я раптом зрозуміла до чого була та білява лялька... До біса!!!!!

Владика відірвало від мене і відкинуло в сторону вдаривши об стіну. Костянтин скрутися на підлозі в якихось незрозумілих судомах, а на мене білими як молоко очима дивилася примара з обличчя моєї подружки. 

- Що вона пообіцяла тобі, Микитівно? - на диво спокійно, навіть для самої себе, запитала я ворожку, що вже встигла забитися в куток і зі страхом дивилася на те що відбувається. 

- Обіцяла силу - голос зрадниці дрижав, але тепер вона не могла мені в чомусь відмовити. Тепер я була старшою в нашому роду і Микитівна підкорялася - Твою силу!

Зі злістю вигукнула ворожка і губи Аліси розсунулися в моторошній посмішці, показуючи страшні зуби кістяка, що захопило тіло моєї подруги. Так-так, прапрабабусі вже не було, але прокляття....

Сотня років ненависті, крові, жертв, страждань, породили цю примару, яка отримала власну волю і керувалася єдиним бажанням...

- Я вввасссс вссссіххх зннищщууу! - прошипіла примара, дивлячись мені прямо в очі. 

- Бачиш, Микитівно, -  все ще спокійно продовжувала говорити я, спостерігаючи як відростають величезні кігті з пещених ручок Аліси. А їй так подобався новий манікюр, промайнула безглузда думка на периферії - Ніхто не збирався залишити тебе в живих, як і твою онуку, правда потворо?

Нехай простить мені подружка за такі слова, але чудовисько, що зараза сиділо в її тілі було саме таким. Огидним, кровожерливим і потворним...

Примара зашипіла і кинулася на мене.