Читати книгу - "Величне дитя піднебесної, Олександра Спаська"

Ця розмова була схожа на гру мисливця та жертви, і Марах не збиралася й надалі приміряти на себе не вигідну їй роль.

- Ти дуже проникливий, як для монстра, - відповіла вона, попередньо зробивши не втішні для себе висновки.

- Монстра? – здивовано перепитав голос. – А ти тоді хто?

- Це буде залежати від того, чому ти мене сюди притягнув.

Після її слів запанувала тиша, і вона лякала, але через декілька секунд, темінь, незрозумілим чином почала розсіюватися, адаптуючи кристалик ока до неочікуваної картини.

Підземна печера почала набувати контурів, а невідома істота – обрисів. Не було сумніву – перед нею стояв кремезний, кровожерливий звір, який одним своїм існуванням перевертав дівочу душу. Його довжелезні руки та гострі пазурі підтверджували причетність до підземного народу масморів, але все ж була й разюча відмінність: зменшена кількість грубої шерсті на тілі та видозмінений череп, який мав людські риси.

- Еволюція – страшна річ, і відразу не можна сказати, хто ж насправді стоїть на вищому щаблі харчового ланцюга, - говорив він, прикладаючи максимальні зусилля, аби ворушити губною складкою, за якою ховалася паща, повна гострих, як лезо, зубів. - Для таких, як я, ти – лише м’ясо, хоча вважаєш себе вищою за нас.

- Хочеш моєї смерті – нападай, - стала в захисну позу, всім тілом готуючись до нападу, але її очікування так і не справдилися, бо у волохатого велетня були інші плани.

- Якби я бажав твоєї смерті, ти б вже давно була мертва, і твої друзі, що зараз безпорадно тупцяють ногами по піску, вже б складали твоє тіло по шматках.  

- Тоді для чого ти мене сюди притягнув?

- У моєму світі все просто: вбиваєш ти, або вбивають тебе. Простий закон виживання. У твоєму світі смерть має багато обличь, але частіше вона не має честі та приходить з-за спини, в момент, коли ти найменше цього очікуєш. Наші світи не можуть жити в мирі, але це не значить, що ми не можемо знайти точки перетину, аби у всіх нас було майбутнє, - говорив загадкою, проявляючи високий рівень інтелекту, як для кровожерливої тварини, що жила за інстинктами.

- Майбутнє? – перепитала темноволоса, збентежено.

Дивно було чути подібне, адже діти підземелля, як звірі, жили одним днем. Принаймні про це Марах неоднократно читала в талмудах, в надії познайомитися із психікою підземних монстрів. І взагалі, все, що зараз відбувалося, здавалося нереальним, або, що ймовірніше, було страшним сном, заздалегідь сформованим травмованою підсвідомістю.

- Якщо не боїшся, я покажу тобі, але для цього тобі треба покласти меч.

- Не стану, - сталевим тоном злетіло з язика.

- Тоді я не зможу гарантувати твою безпеку, і ті десятки запитань у твоїй голові, не отримають відповідей, - почулося шипляче слідом, від чого сумніви прорвали дамбу, вибудовану кам’яною впевненістю.

Роздуми далися важко, але за деякий час, Марах прийняла рішення, склавши меч та повернувши його на звичне місце.

- Ти зробила правильний вибір, - мовив масмор та почав крокувати до нерівного отвору з іншого боку стіни. – Слідуй за мною впевнено. Без мого наказу, ніхто не доторкнеться до тебе.

- Вирішив мені зробити екскурсію? – блукаючи коридорами підземелля, запитала дівчина, поступово відійшовши від емоційного сплеску.

- Ви, люди, вважаєте нас стадом, а ми - плем’я, - проговорив велетень, не відреагувавши на її питання. - Ми так само відчуваємо біль та закохуємося, обираючи єдиного партнера на все життя. Ми сумуємо, радіємо, як і всі, хто має серце. Ви помиляєтеся, і я хочу показати тобі інший бік, про який ти не здогадувалася.

Поки вони рухалися, мінялися й картинки, де на їхньому шляху почали зустрічалися такі ж волохаті побратими, але, чомусь на цей раз, вони не здавалися настільки дикими, кровожерливими та агресивними. Вони були інші, сповнені осмислення та проявляли емоції.

З першого погляду можна було відрізнити самців від самок. Волохаті діви бавили своїх дитинчат та різко переставали це роби, кидаючи невпевнені погляди на гостю, що відчувала їхню неприязнь та страх. Таіра навіть помітила, як один із кровожерливих затулив своїм тілом зграйку підземних монстрів, ймовірно інстинктивно захищаючи своє потомство від людини, що для них завжди була ворогом номер один. І тепер, картина вбачалася зовсім з іншого ракурсу, перевернувши звичний стан з ніг на голову.

- Це моє майбутнє, - прошипів вожак, підійшовши до однієї з самиць, яка, як і всі інші, ховала біля своїх грудей найцінніше. - Те, що я хочу зберегти ціною власного життя, - подивився з любов’ю в очах на свою супутницю життя та отримавши негласний дозвіл, взяв двох діток на руки, показуючи Марах свій скарб. - Вони з народження не належать жодному із світів: не масмори і не люди. Діти місяця, які не можуть жити під сонцем, але й не можуть розвиватися в підземеллі.

Таіра дивилася та слухала, з кожним словом проникаючи в суть, все краще розуміючи ворога, що поступово переставав бути таким. А коли вожак передав одне дитя їй, поклавши маленький клубочок на руки, все те, у що вона вірила раніше - рухнуло, без права на відбудову.

- Що ти від мене хочеш? – вдивляючись в людські риси дитинчати, запитала дівчина, ще й досі не розуміючи причини її присутності у цьому місці.

- Гарантії, що вони житимуть щасливо, - почулася хрипле навпроти. - Натомість ти матимеш союзника і армію звірів, що безвідмовно виконують наказ, б’ючись до смерті.

- Не тварини і не люди, - прошепотіла дівчина в роздумах, не відводячи очей з дитинчати, що своїм маленьким носиком, шукало звичний запах, який вселяв впевненість. - Ти вбив мою сім’ю, - різко повернулася до звичного сталевого стану, впіймавши себе на думці, що швидко розм’якла. - Думаєш, я повірю тобі?

- Ми з тобою добре знаємо, що не я це зробив. І те, що на перший погляд здається правдою, завжди має інший бік, - відповів волохатий велетень та по черзі передав дитинчат матері, яка видихнула з полегшенням, повернувши дітей собі. - Ти ніколи не думала, чого масмори напали тільки на алькасар, вирізавши всіх в середині та не зачепивши жодного підданого Овірії, хто був за його межами? Подумай про це добре, адже, як ти говориш, кровожерливі повинні були залишити після себе кривавий слід, аж до свого гнізда. Така тваринна природа, - своїми словами людиноподібний монстр закликав до розуму ту, що в пріоритеті вважала себе розумнішою. - Ті, хто вбили твою рідню, не були моїм плем’ям, і не були плем’ям взагалі. Приручені звірі, що виконують накази людини, не можуть бути вільним народом.