Читати книгу - "Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова"

Всі сиділи і пили чай. Смачний, ароматний, трав'яний. Заварений за всіма правилами, Сашка в цьому знає толк. Бо не тільки п'є каву та куштує смаколики, але і є істинною фанаткою чаїв і всяких травушок-муравушок.

Дітмар явно залишився тільки з ввічливості. Білий фарфор витончених ручок яскраво контрастував з чорною шкірою рукавичок.

Сашка, немов турботлива господиня, розливала всім чай. Руслан випромінював усмішки, гарний настрій і мало не сяяв лампочкою. Настільки сліпучий, що хотілося надіти темні окуляри і відсунутися подалі. Віталік гіпнотизував здобу в моїх руках і робив вигляд, що він тільки бажає спробувати. Або хоча б облизати: в такому разі і йому не прикро, та про мою фігуру - турбота.

А я... Я сиділа та бісилася. І дивилася на Танюсю. Чому бісилася? Тому що у Тетянки є все. Ось просто - все! Ноги від вух, пишна дупа, тонка талія і груди четвертого розміру. Зріст... да, у Танюсі він майже модельний, не те що у мене. І волосся золотаве, акуратними локонами падає на спину і плечі. І вії довгі, загнуті, чорнющі. А очі - блакитні-блакитні і невинні до жаху, чоловіки таке люблять.

Губки пухкі, носик кирпатенька, тьху... А на шиї золотий ланцюг товщиною в мій палець. Та ще й голосочок. Відчайдушно хотілося, щоб він у неї був високий, противний і з верескливими нотками.

Але, на жаль... У Танюсі дуже приємне сопрано, інтонації не дратували, дурістю слова не пронизані.

І це бісить ще більше!ою! Поруч з нею відчуваєш себе не те що дитинка-відійди-звідси, а взагалі... взагалі... Ялинки-палиці, навіть слів пристойних не можу підібрати.

Загалом, відчула всю свою ущербність з ніг до голови. І нехай розумом прекрасно розумію, що взагалі-то ніякої ущербності немає, я прекрасна у своїй ніші і для свого споживача, а... Але навіть болонка іноді хоче стати вовкодавом. Або котик - тигром.

Покосившись на розвалившого лапи та виставившого пузо на предмет чухання Віталіка, я тут же засумнівалася в своїх думках. Вже хто-хто, а він явно відчував себе прекрасно. І не збирався ставати тигром, левом або мантикорою.

«Тому що котики прекрасні і божественні», - читалося великими літерами на нахабній морді.

- Віталіно Сергіївно, а ви приїхали з Херсона? - запитала Танюся так, немов я є звідкись із незвіданих південних далей.

- Приїхала, - підтвердила я, променисто посміхаючись. - Танюсю, а ви коли-небудь були на морі?

А що? Херсон вельми складно об'їхати або не почути про нього, коли мчиш на південь до ласкавого моря і теплого сонечка. До того ж на вигляд Танюся віком як я, тому не може нічого не знати про географію рідної країни. До того ж... кхм, повік не повірю, що такі ніжки і ци ... очі жоден з кавалерів не вивозять на відпочинок.

Цілком, звичайно, може бути, що там були самісінькі закордони, все включено і прислуга у вигляді оголених мулатів з віялами, але... можу я хоч щось сказати? Наукою доведено, що жінка, що зберігає негатив в собі, загрожує суспільству непередбачуваними наслідками. Ну ось Олена Троянська, наприклад. Це версія Гомера, що вона побачила Париса, Афродита там щось нашепотіла - раз! - і поїхала з красенем з рідного краю. На самій-то справі рідному чоловікові було не до неї зовсім, бенкети-битви-свята-виноробства. А про красуню-дружину піди згадував зрідка і під гарний настрій. Ось прекрасна діва й повелася на коханця з Туреччини, тьху, Трої.

- Бувала, - посміхнулася білявка.

- Танюся любить море, так, - невинно сказав Руслан, дивлячись прямо на мене, - але більше, звичайно, гори. Вона займається альпінізмом.

- Чудово виглядаєте, - сказала я правду, але при цьому вийшло таким тоном, що Сашка ледь не вдавилася чаєм.

Так, треба вести себе пристойніше.

- Дякую, - плеснула віями Танюся.

Чи то не зрозуміла, чи то добре себе тримає. Аж заздрість бере. Втім, щось мені більше не хочеться тут сидіти. Настрій зіпсувався по саме не можу. Це жахливо, мене дратує наявність гарної жінки поруч з моїм сусідом... начальником... Русланом. Тьху, яка гидота. Ненавиджу цей тупий грай-гормон. Хочеться всіх вбивати, а когось спочатку помучити, а потім вбити, щоб неповадно було.

Ситуацію врятував Віталик, який різко зіскочив з стільця і ​​діловито потрусив в коридор.

- Вибачте, мені треба вийти, - пробурмотіла я, піднімаючись і намагаючись не втратити кота з уваги.

По-перше, чудова можливість вийти з-за столу і видихнути. По-друге, простежити за цим чудовиськом. Раптом покликала природа, а туалет ми поставили не по фен-шую, і його котиковість зараз нафинтифлюкає де-небудь в кутку. Потім доведеться пояснюватися перед усіма і мити кут.

Піднісши молитву котячому богу, я швидко пішла за Віталіком. Той уже встиг зайти в вітальню і діловито тьопав по сходах на другий поверх. Просто жахливо діловито, ніби вже примірявся, що тут треба мітити.

- Ти куди? - прошипіла я, в кілька кроків долаючи розділяв нас відстань і підхоплюючи його під животик.

- Мяу! - щиро обурився Віталік, засукавши лапами в повітрі.

Його явно не влаштовувало, що ось йдеш по своїх справах, а тут тебе хапають і починають тискати.